nashe pravo
/ ГоловнаТеорія держави і праваПідручник Т.Г.АндрусякаДемократична правова державаП'ятниця, 24 Жовтня 2014  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Демократична правова держава

Оновлено 03.12.2004, 15:03

1. Історія становлення і розвитку ідеї правової держави.

2. Поняття правової держави.

3. Головні ознаки правової держави.

4. Громадянське суспільство та його значення у формуванні та функціонуванні правової держави.

5. Демократія та її суть.

 

1. Історія становлення і розвитку ідеї правової держави.

 

Історично процес утворення правової держави полягав і полягає у розповсюдженні принципу суверенності на право. Цей процес проходив три етапи. Перший, найбільш ранній за часом, — це визнання суверенітету влади. Визнання суверенітету, тобто незалежного від будь-яких сил, обставин і осіб верховенства державної влади, в ранню епоху Нового часу відіграло важливу роль в об'єднанні держав, їхньому внутрішньому зміцненні, ліквідації феодальних міжусобиць і зміцненні їхнього внутрішнього миру. Поєднання цих двох засад — верховенства і незалежності у понятті суверенітету означає поєднання в ньому прерогатив права і свободи. Тому у теорії держави поняття суверенітету має для держави такий же сенс, як і поняття свободи і права для людини. Для суверенної держави це не тільки право на незалежність і свободу від зовнішніх і внутрішніх посягань, але й право управляти, владарювати, свобода приймати рішення, здійснювати всі функції верховної влади. Після тривалої боротьби, повстань, переворотів та соціальних революцій був завойований суверенітет народу, який базується на визнанні всього населення країни — всіх громадян — джерелом державної влади. Наступним кроком стала боротьба за суверенітет права, точніше за пріоритет права перед владою, волею громадянина, суспільства або окремої його частини, більшості або меншості. Паритет (рівність) і пріоритет означають встановлення зафіксованих законом відносин між всіма сторонами суспільних відносин, особливо складних між владою і правом не тільки в силу суверенітету влади, але й тому, що саме право твориться державою, яка, головно, займається законотворчістю. Таким чином, влада повинна обмежувати свої права і свободи нею ж створеними законами. Негативне ставлення влади до права, прагнення до привілей, бажання стати над законом призвели до того, що протиправну практику влади виявилось ще більш важко подолати, ніж аналогічну практику громадян, які прагнуть діяти поза законом. Необхідним було глибоке перетворення суспільства і його правосвідомості, щоб докорінно змінити ставлення до права в державі, а також велика конструктивна робота для перетворення її політичної системи у політико-правовому аспекті. Її центральним моментом стала розробка конституційних документів і боротьба за введення конституційного правління, яка зайняла більше трьох століть, які протікали від часу перших праць політичних мислителів (Джона Локка, Ш.Монтеск'є) і перших конституційних документів в Європі і Америці (кінець XVIII ст.) до сучасних конституційних текстів у країнах, що стали на шлях демократичного розвитку.

 

Вирішальною подією в історії перетворення політико-правових відносин стала розроблена Дж.Локком концепція правової держави, сформульована в 1690 р. в антиабсолютистській концепції правової держави (“Два трактати про правління”). Йому ж належить також спроба практично реалізувати проект правової держави у Конституції англійської колонії Кароліна в Америці (1699 р.). Пізніше значний внесок у розвиток конституційного та політико-правового вдосконалення теорії правової держави зробили Е.Кент, В.Гумбольдт та ін. Значним етапом на шляху до правової держави стала у XVIII ст. Конституція періоду Великої Французької революції, яка не була реалізована, і Конституція США, одна з перших і найбільш стабільних конституцій світу. В XIX-XX ст. конституційна проблема стала однією з головних проблем політичних та правових досліджень. Вирішальним фактором створення правової держави або руху до неї стали перші помітні успіхи у створенні громадянського суспільства, поза яким неможлива правова держава і загальний соціальний, економічний і культурний розвиток суспільства, його нових цивілізаційних, технічних та наукових основ.

 

2. Поняття правової держави.

 

Правова держава — це така держава, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута і несуперечлива правова система й ефективна судова влада, забезпечено реальний розподіл влад з їхньою ефективною взаємодією та взаємоконтролем, з розвинутим контролем з боку суспільства державної влади. Загальний демократичний устрій системи влади і політики правової держави органічно пов'язаний з його правовими засадами. В основу правової держави покладено рівність державної влади, громадянина і суспільства, їхня правова рівність перед законом.

 

Сукупність названих при розгляді історії становлення і розвитку правової держави факторів є визначальною для втілення цієї ідеї в життя. Це пояснюється рядом причин. Ні влада, ні саме по собі право не можуть бути реальними гарантами виконання законів, якщо право не легітимоване (тобто, не визнане належним до виконання) суспільством. Тільки їхня легітимність, визнання суспільством і тому обов'язковість виконання забезпечують дійсне дотримання законів суспільством і державою, так само, як і створення їхньої системи, і виключають протиправну практику з обох сторін. Але суспільство може добитися цього, тільки досягнувши достатньо високого рівня громадянського, а отже, і культурного, цивілізаційного, матеріального й інтелектуального розвитку, тобто ставши громадянським суспільством. Громадяни такого суспільства не сковані дисципліною страху і панування. Вони наділені власністю, володіють свободами і правами, і володіння цими цінностями робить їх відповідальними за збереження і примноження цих цінностей. Вони ж захищають і державу, яка стає відповідальною за всі види безпеки людини і суспільства і їхніх надбань.

 

Основою реально значимих правових відносин у правовій державі стають не правові норми самі по собі, приписи і санкції, як би досконало вони не були сформульовані. Їхньою першоосновою служать елементарні почуття порядності, моральності, почуття обов'язку, усвідомлення відповідальності, здатність людини і суспільства до критичного самопізнання, звичка до дисципліни і вміння дисциплінувати себе, справжня громадянськість. З громадянськістю в її справжньому розумінні несумісні такі негативні соціальні явища, як корупція, підкуп, хабарництво, підміна суспільних зв'язків кровно-спорідненими, клановими, економічне, соціальне і політичне підпілля тощо.

 

Проте, правосвідомість, яка виникає на таких основах, ще не відрізняє громадянський і правовий стан суспільства від законопослушного суспільства неправового типу. Не тільки суверенітет права і рівне загальне підпорядкування йому відрізняють дійсно правові відносини, але й демократичний, громадянський зміст самого права. Член правової держави і громадянського суспільства користується свободою, суспільною довірою і повагою, розвинутою правосвідомістю, що виключає думку про його винятковість, його особливий, непідвладний законові, статус, пов'язаний з його становищем у суспільстві, з привілеєм стояти над законом.

 

Правова держава і громадянське суспільство формуються спільно, і процес їхнього творення займає тривалий історичний період. Він здійснюється також разом з розвитком суспільства і вимагає цілеспрямованих зусиль. Ні правова держава, ні громадянське суспільство не вводяться одноразовим актом і не можуть стати результатом чистого законодавства. Увесь цей процес повинен бути органічним для суспільства, яке дозріло до відповідних змін.

 

3. Головні ознаки правової держави.

 

Соціально-змістовні.

 

1. Закріплення в законодавстві основних прав людини.

 

2. Панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення, забезпечуючи та гарантуючи непорушність прав меншості або окремого індивіда, втілюючи, при цьому, загальнолюдські цінності та ідеали.

 

3. Урегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозвільного принципу — особі дозволено все, що прямо не заборонено законом; та регулювання діяльності державних органів на основі спеціальнодозвільного принципу — дозволено тільки те, що прямо передбачено законом.

 

4. Наявність взаємовідповідальності між особою і державою, яка включає у себе можливість для громадянина не тільки оскаржити неправомірні дії державного органу або службовця, але й отримати відшкодування за зазнані збитки.

 

5. Притаманність усім громадянам високої правової культури, яка включає у себе знання актуального чинного законодавства та вміння і навики його використання.

 

Формальні.

 

1. Реалізація принципу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову та наявність ефективного механізму їхньої взаємодії та взаємоконтролю.

 

2. Юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини.

 

3. Високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів, як вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини.

 

4. Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, включаючи державні органи, громадські організації та громадян.

 

4. Громадянське суспільство та його значення у формуванні та функціонуванні правової держави.

 

Громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею. Це суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культурного і морального статусу, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини. Реальність громадянського суспільства визначається співвідношенням ідеалу, ідеального проекту та реально досягнутого стану суспільства, яке здійснює цей проект. Цей процес зближення реального суспільства і накресленого ідеального проекту є, по суті, нескінченним процесом вдосконалення суспільства, влади, політики, людини, максимальним втіленням у життя ідеалів свободи і справедливості.

 

Ідея громадянського суспільства виникає спочатку, як філософська концепція, проте, з часом, стає однією з центральних проблем політичної теорії та практики Заходу. Створення громадянського суспільства — приклад цілеспрямованого суспільного перетворення, досягнутого у тривалій боротьбі прогресивних сил суспільства. Для розвинутих країн в XIX-XX столітті становлення громадянського суспільства стало визначальною суспільною метою. В другій половині ХХ ст. рух до нього став складовою частиною бурхливого економічного і науково-технічного розвитку і був підкріплений розвитком суспільної думки; нові соціальні, економічні та культурологічні вчення про суспільний розвиток, зокрема кейнсіанські та посткейнсіанські антикризисні теорії повної зайнятості населення, створення і розподілу колективних й індивідуальних благ і зайнятості населення, головною рисою яких була концентрація уваги суспільно-політичної думки на людині. На цій основі виникає ідея модернізації концепції суспільного прогресу і теорії нового розвинутого суспільства (постіндустріального, інформаційного, технотронного), а також теорії глобальних процесів, у першу чергу антивоєнних і екологічних, в яких проблема людини і суспільства зайняла центральне місце.

 

Вихідна ідея громадянського суспільства — перетворення самої колективності, організованого за законами природи спільного життя людей у суспільстві і розвиток людини, яка вийшла зі світу загальної ворожнечі та необмеженої свободи, в громадянина цього суспільства. Цивілізоване і гуманізоване, таке суспільство стає здатним сформувати особистість громадянина нового типу, який, у свою чергу, створює нове громадянське суспільство. Силою, яка формує і зв'язує ці два начала — колектив й індивіда, — є влада держави, яка також трансформується у владу нового сучасного типу. Таким чином, громадянське суспільство формується індивідом, владою і колективом.

 

Безперервний рух, постійне вдосконалення закладені у самій ідеї громадянського суспільства: перехід від менш розвинутого стану людини, суспільства і влади до більш розвинутого і більш цивілізованого. Умовою такого розвитку є рівновага, рівний розвиток, взаємна рівність прав, свобод і обов'язків всіх трьох складових громадянського суспільства — людини, суспільства і держави. Домінування однієї з вказаних складових руйнує громадянське суспільство. Якщо це першість держави, яка підпорядковує суспільство, або колективного начала суспільного прогресу (наприклад, інтерес класу у соціалістичній теорії), або панування антиколективістського індивідуалізму, громадянські відносини не виникають. І навпаки, всі сторони громадянських відносин — людина, суспільство і держава — формуються і взаємодоповнюються при їхньому паритеті, утворюючи стійку єдність, здатну розвиватися і долати внутрішні та зовнішні кризи і конфлікти. Громадянське суспільство не об'єднується проти держави, оскільки сама держава складає його частину. Всі можливі і реальні конфлікти між ними, тобто у відносинах громадянського суспільства і держави, так само, як і відносини з індивідом, регулюються не дисципліною страху і панування, а правовими і політичними засобами, владою держави, яка сама підпорядкована створеним нею законам.

 

Існують, таким чином, три напрямки історичного та політичного розвитку, які ведуть одним шляхом до громадянського суспільства: розвиток політики, колективістських й індивідуальних начал громадянства.

 

Властивості порядності, чесності, гуманізму є універсальними і фундаментальними основами громадянського суспільства і правової держави. Вони роблять суспільство справді однорідним, а людину — вільною від зла і насильства, принаймні, у відносинах з рівними їй. Нерівність індивіда і влади у перспективі розвитку громадянських відносин обмежується тільки до обов'язку, права і здатності захистити людину від посягань, вимагати виконання нею громадянського обов'язку і застуванням насильства тільки в інтересах загального миру і блага.

 

В громадянському суспільстві вільно розвивається асоціативне життя, сфера масових рухів, партій, угрупувань за переконаннями та іншими ознаками. Воно домагається децентралізації влади держави шляхом передачі його самоуправлінню, здійснює взаємодію більшості і меншості на основі безконфліктного, за змогою, погодження їхніх позицій.

 

Особистість, індивід у громадянському суспільстві — це тип людини, орієнтованої на створення, громадянські відносини і високі морально-духовні якості. Основами виділення індивіда із загальної маси є самостійність людини, звільненої від опіки, здатність і бажання розраховувати на власні сили, змагальність, а отже, і нове, більш незалежне, ставлення до суспільства. Умовою і результатом такого розвитку є більш повне, більш органічне перетворення суспільства в громадянську єдність, а держави — у правову і політичну цілість.

 

Особливою проблемою у концепції громадянського суспільства є відносини між ним і державою, або, точніше, тією частиною суспільства, яка професійно займається політикою і творить апарат держави.

 

Цілісний політико-правовий механізм, який забезпечує ефективний вплив громадянського суспільства на структури влади і соціальне життя країни, складає, по суті, зміст поняття демократизму.

 

5. Демократія та її суть.

 

Демократія — слово загальновідоме, але суть його розуміють по різному, інколи прямо протилежно. Словник визначає поняття демократії, як уряд народу, в якому верховна влада надана народові, і якою народ користується прямо або через своїх обраних представників шляхом вільних виборів. Тобто, демократія — це уряд народу, з народу і для народу. Часто поняття свободи і демократії вживаються взаємозамінно, хоча вони не є синонімами. Так, демократія є, насправді, поєднання ідей і принципів свободи, але вона включає також низку звичаїв і процедур, сформованих протягом довгої, часто складної, історії. Коротко кажучи, демократія — це свобода, вкладена в норми. Саме тому, можна визначити випробувані часом основи конституційного уряду, прав людини і принципу рівності перед законом, що їх повинно дотримуватися будь-яке цивілізоване суспільство, щоб могти називатися демократичним.

 

Існують два основні види демократії: пряма і представницька. При прямій демократії всі громадяни, без посередництва обраних або призначених представників, можуть брати участь у винесенні загальногромадянських рішень. Зрозуміло, що така система може мати місце тільки при відносно обмеженій кількості людей, коли всі вони можуть зібратися в одному місці і шляхом голосування або консенсусу прийняти якесь рішення. Нині найбільш поширеною формою демократії є демократія представницька. Громадяни обирають своїх представників, уповноважуючи їх виносити політичні рішення, приймати закони та вирішувати інші загальносуспільні справи.

 

Розглядаючи демократію, необхідно підкреслити ще одну її важливу ознаку. Це влада більшості і забезпечення прав меншості. У всіх демократичних системах громадяни вільно виносять рішення за принципом більшості. Але влада більшості ще не є демократія. Ніхто не назве справедливою систему, в якій 51 відсоток населення може гнобити решту — 49 — в ім'я поглядів більшості. В демократичному суспільстві влада більшості мусить включати гарантії особистих прав людини, які, у свою чергу, захищають права меншостей — етнічних, релігійних чи політичних. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами більшості. Права меншості захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян.

 

Демократія — це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, що визначають функції представницького органу влади. В демократичній державі влада є лише одним з елементів громадянського суспільства, який включає багато різноманітних інститутів, політичних партій, організацій і товариств. Така різноманітність називається плюралізмом, який означає, що безліч організованих груп та інститутів у демократичному суспільстві не завдячують державі своїм існуванням, законністю чи авторитетом.

 

У демократичному суспільстві діють тисячі неурядових організацій, місцевих і всенаціональних. Багато з них відіграють посередницьку роль між окремими громадянами і складними суспільними та державними інститутами, невід'ємною частиною яких вони є, даючи окремим громадянам можливість користуватися своїми невід'ємними правами та виконувати обов'язки як громадяни демократії. У тоталітарних суспільствах всі такі організації існували б під контролем, за дозволом, під наглядом і з підзвітністю державі. В демократичному суспільстві державна влада чітко визначена і суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні від державного контролю; навпаки, багато з них намагається впливати на рішення уряду і вимагати від уряду підзвітності за його рішення.

 

Основні ознаки демократії:

суверенітет народу;

державна влада здійснюється за згодою тих, на кого вона розповсюджується;

влада більшості;

права меншості;

гарантованість основних прав людини;

вільні і справедливі вибори (загальне, пряме, рівне виборче право при таємному голосуванні);

рівність перед законом (всі громадяни, незалежно від статі, расової та національної приналежності, соціального та майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, віросповідання, місця проживання та інших обставин, є рівними перед законом і мають однакові права);

справедливе правосуддя (правосуддя здійснюється тільки судом, на основі закону);

конституційні обмеження державної влади;

соціальний, економічний і політичний плюралізм;

принципи толерантності, співпраці і компромісу.


реклама
рекламні оголошення

/ Головна / Теорія держави і права / Підручник Т.Г.Андрусяка / Демократична правова держава /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .