nashe pravo
/ ГоловнаАвторські сторінкиАвторська сторінка Д-р Петра СтецюкаПублікаціїОснови теорії конституції та конституціоналізмуЛекція перша1.3. Загальна характеристика перших конституцій (конституційно-правових систем).Вівторок, 12 Грудня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

15.01.2005, 14:02

1.3. Загальна характеристика перших конституцій (конституційно-правових систем).

 

До перших конституцій держав, у сучасному розумінні даного терміна, належать: низка англійських актів конституційно-правового характеру (реально створена конституційно-правова система Англії, яка в основному сформувалась на період середини – кінця ХVІІ ст.), Конституція США 1787 року, Конституція Франції 1791 року та Конституція Польщі 1791 року. Окремо у цьому блоці постає питання про віднесення до групи перших європейських конституцій документа тієї ж доби (1710 р.), відомого під назвою “Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького /.../” (інші популярні назви – Конституція Пилипа Орлика, Бендерська Конституція, Перша українська Конституція тощо). З усіх вищеназваних конституцій, як відомо, з певними змінами діє до сьогоднішнього часу (як цілісний документ) лише Конституція США 1787 р. Розглянемо коротко ряд перших конституцій та актів конституційного характеру того часу. При цьому одразу ж варто зазначити, що конкретні дати появи того чи іншого документа конституційного характеру мають дещо відносне значення, так само, як і віддання “пальми першості” у творенні “конституції” тому чи іншому народові. Англія, Франція, англійські (європейські) колонії в Північній Америці, інші європейські країни, як складники й частинки європейської цивілізації, її античного минулого та християнського сьогодення, – разом творили підвалини конституційного майбутнього.

 

Англія. Англія стала історично першою країною, яка ще в середині ХVІІ ст. зробила спробу перейти від феодального устрою до конституційних форм правління. Цьому, безперечно, сприяла специфіка державно-правового розвитку країни, щонайменше починаючи від ХІІІ ст. – часу появи Великої хартії вольностей (1215 р.).

 

 Ні на початках свого конституційного розвитку (середина ХVІІ ст.), ні пізніше Англія не знала писаної конституції як єдиного документа: фактично “/.../ Конституція Великої Британії та Північної Ірландії розкидана по багатьох документах. Мається на увазі, що в Об’єднаному Королівстві немає єдиного спеціального документа, що не підлягає змінам, котрий може йменуватися Конституцією”23. Роль (функцію) конституції в Англії відігравала і відіграє низка документів: закони (статути), так звані історичні документи, судові прецеденти, “закони і звичаї парламенту”, конституційні угоди. Групу документів, які мають пряме відношення за часом до предмета нашої розмови, а саме Велику хартію вольностей 1215 р., Петицію про права 1628 р., Біль про права 1689 р. та Акт про престолоуспадкування 1701 р., часто називають “біблією англійської конституції”.

 

 Велика хартія вольностей (1215 р.), обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та застерігала окремі права громадян (міщан) загалом.

 

 Петиція про права 1628 р. містила ряд вимог щодо чіткого порядку збору податків у державі (п.п. 1, 2 Петиції), положення про недопустимість арешту, поміщення в тюрму, позбавлення волі, власності, спадщини, визнання, піддання смерті будь-якої особи, яка не була притягнута до відповідальності в законному порядку (п.п. 3, 4), положення про те, що ніхто не повинен бути засуджений за кримінальні злочини інакше, як у порядку, визначеному чинним законодавством (п. 7) і т.д.

 

 Біль про права 1689 року як правовий документ різко обмежив права короля, гарантував ряд прав і свобод громадянам, суттєво зміцнив статус парламенту, фактично заклав тривкі основи конституційної монархії в Англії. Так, саме цим документом було визначено, що вважаються незаконними: без згоди парламенту одностороннє призупинення законів королем, призначення зборів податків на користь держави (корони), набір та утримання постійного війська у мирний час. Білем про права 1689 року проголошено також ряд прав громадян: право підданих на звернення до короля, право підданих “протестантської віри” на загальних підставах носити зброю, право на вільні вибори членів парламенту, положення про те, що за висловлювання в парламенті не може бути встановлено переслідування, неможливість встановлення у державі надзвичайно великих штрафів, жорстоких покарань тощо.

 

 Актом про престолоуспадкування 1701 р. остаточно було закріплено конституційну (парламентську) монархію як форму державного правління в Англії. Зокрема, був уточнений безпосередній порядок успадкування англійської корони та встановлено обов’язок кожного короля чи королеви, які вступають на престол, давати відповідну коронаційну присягу та обов’язково приєднуватися до англіканської церкви, не виїжджати за межі королівства без згоди на те парламенту, правити англійським народом виключно в рамках англійських законів; встановлено також було положення про те, що членом парламенту, таємної ради може бути тільки особа, народжена в королівстві, при цьому особа, яка перебуває на платній державній службі, не може бути членом палати громад; суддів призначалося на все життя, але за рішенням обидвох палат парламенту допускається їхнє зміщення; не допускається звільнення короною від відповідальності службових осіб (міністрів – П.С.), проти яких палатою громад парламенту порушено процедуру імпічменту тощо [24].

 

 Фактично на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. в Англії було завершено перехід до конституційних форм правління у вигляді парламентської монархії. З Англією того періоду сьогодні пов’язують появу (витоки) багатьох невід’ємних складових сучасного конституціоналізму. Саме тут були сформовані уявлення про парламент, насамперед, як законодавчий орган, парламентську процедуру імпічменту щодо носіїв виконавчої влади, ідею верховенства (панування) права і звідси обмеження правом державного правління (пізніше одна із центральних (стержневих) ідей конституціоналізму взагалі), роль і місце судів (судів загальної юрисдикції) у становленні правопорядку в державі тощо [25].

 

Сполучені Штати Америки. З початком воєнних дій на північноамериканському континенті між колоніями і метрополією (перші бої – квітень 1775 р.), процес творення там основ майбутньої конституційно-правової системи був явно прискорений. Визначальним став рік 1776. В цьому році появляються перші “несміливі конституції” майбутніх штатів-держав: січень 1776 р. – Конституція Нью-Гемпшіра, 26 березня – Конституція Південної Кароліни, згодом – Конституції Пенсільванії, Вірджинії /.../. 4 липня 1776 року представники тринадцяти англійських колоній, зібравшись на Філадельфійський континентальний конгрес, проголошують Декларацію незалежності США. Колишні колонії творять конфедерацію нових держав-штатів, а згодом – в 1778 році приймають Статті конфедерації. Цей документ іноді називають першою Конституцією США26. Паралельно з цим не зупиняється процес творення актів конституційного характеру в інших колоніях (штатах). На восьмому році визвольної війни, а саме 9 вересня 1783 року, проголошена у 1776 році незалежність США була підтверджена Паризьким договором. З того часу північноамериканські колонії де-юре стали (були визнані) незалежними державами-штатами. У зв’язку з об’єктивними труднощами, які виникли в результаті функціонування США як конфедерації, скликаний весною 1787 року Філадельфійський конституційний конвент, після майже чотиримісячної роботи, запропонував новий варіант Конституції США, вже як федеративної держави. 28 липня 1778 року, коли запропонований конституційний проект ратифікувало 9 із 13 штатів (конституційна вимога щодо набуття чинності Конституції США), Конституційний конвент визнав факт вступу в законну силу Конституції США 1787 року.

 

Як юридичний документ, Конституція США 1787 року первинно складалася із короткої (лаконічної) преамбули та семи статей. Перші чотири статті поділялися на розділи (відповідно перша стаття – 10, друга – 4, третя – 3, четверта – 4 розділи); наступні статті (п’ята, шоста і сьома) на окремі розділи як такі не поділялись. Змістовно перша стаття присвячена статусу парламенту, друга – президенту, третя – організації судочинства, четверта – статусу штатів, п’ята – процедурі внесення змін до Конституції, шоста – верховенству Конституції і остання, сьома стаття, – вступу в законну силу (в дію) даної Конституції. Вже через кілька років після прийняття Конституції США 1787 року до неї були прийняті перші десять поправок (1791 рік), які закріпили права та свободи людини і громадянина в США (свобода слова, преси, мирних зборів, право на петиції, свобода совісті і віросповідування, право на носіння зброї, недоторканність приватної власності, право на “швидкий і публічний суд” і т.д.)27.

 

В основу організації держави, за Конституцією США 1787 року, було покладено два фундаментальних принципи: принцип розподілу влади із дієвим механізмом “стримувань і противаг” та принцип федералізму.

 

 Законодавча влада була надана двопалатному парламентові – Конгресу (нижня палата – Палата Представників, верхня – Сенат), виконавча – Президенту, судова – Верховному і підлеглим федеральним судам. Всі три гілки формувались різними способами: Палата Представників обиралась безпосередньо населенням, Сенат – представницькими органами штатів, Президент – колегією виборщиків, Суди – Президентом і Сенатом спільно.

 

 Терміни повноважень для різних представницьких інституцій були встановлені також різні: судді призначались пожиттєво, сенатори обирались на шість років, Президент – на чотири, члени Палати Представників – на два роки. У систему розподілу влади було закладено механізм “стримувань і противаг”, за яким найефективнішим засобом впливу Конгресу на інші гілки влади була “влада гаманця” (фінансові важелі: дозвіл, згода на фінансування тих чи інших дій державних органів, заходів, посад, інституцій); Президент отримав право накладання “вето” на закони, прийняті парламентом; Верховний Суд – право конституційного нагляду.

 

Послідовне утвердження принципу “федералізму” в конституційній системі США мало на меті створення міцної єдиної союзної держави. У зв’язку з цим було чітко визначено компетенцію штатів, проголошено верховенство союзної (федеративної) Конституції на всій території країни, федерація була проголошена гарантом республіканської форми правління в штатах, а також гарантом їхньої територіальної цілісності та безпеки.

 

Франція. Хоч формально перша Конституція Франції (1791 рік) за часом появи була третьою (після створення реальної конституційно-правової системи у формі парламентської монархії в Англії кінця ХVІІ ст. та Конституції США 1787 року), внесок французького народу в процес закладення основ майбутніх конституційно-правових систем абсолютної більшості країн світу є просто неоціненний. Мова йде про, без перебільшення, доленосний для всього майбутнього конституціоналізму документ – “Декларацію прав людини і громадянина”, яку прийняли Національні Збори Франції 26 серпня 1789 року.

 

Структурно даний документ складається з преамбули та сімнадцяти пунктів. На переконання творців “Декларації прав людини і громадянина”, саме брутальне невігластво, забуття прав людини, презирливе ставлення до них були єдиними причинами “суспільних бід і пороків” того часу. Тому виникла нагальна потреба викласти в урочистій і доступній формі зміст “/.../ природніх, невід’ємних і святих прав людини” для того, щоб ці права стали відомими для всіх без винятку членів суспільства, постійно нагадували останнім про їхні права і обов’язки, а влада (законодавча і виконавча) тільки вітала б втілення положень даної декларації в цілях політичних установ держави і суспільства (Преамбула). Фундаментальним положенням розпочинається основна частина Декларації: “Люди народжуються і є вільними та рівними у своїх правах” (п. 1 Декларації). Метою держави є забезпечення природніх і невід’ємних прав людини, а в разі необхідності, для досягнення останнього, може бути застосовано збройну силу держави (пп. 2, 12). Свобода людини полягає в можливості робити все те, що не приносить шкоди іншій людині (п. 4); все, що не заперечено законом – дозволено (п. 5). Права на власність, як “/.../ священного і недоторканного”, не може бути позбавлена особа інакше, як на підставі закону за “/.../ безсумнівної суспільної необхідності та при умові справедливого і попереднього відшкодування” (п. 17). Вільне вираження думок і поглядів є одним із найдорожчих прав людини (п. 11), тому ніхто не повинен відчувати незручності, чи інших негативних для себе наслідків у зв’язку з висловлюванням своїх думок і поглядів, в тому числі й релігійних (правда, за умови, що ці висловлювання не порушують “/.../ громадського порядку, встановленого законом”) (п. 10).

 

 Закон визначено в Декларації як “/.../ вираз загальної волі”, у формуванні якої громадяни мають право брати участь як безпосередньо, так і через своїх представників; він (закон) має бути рівним для всіх в усіх випадках (як у випадку надання пільг, так і при призначенні покарання) (п. 6); тільки на підставі закону людину можна звинуватити, затримати чи арештувати (п. 7); тільки законом може встановлюватись покарання, а при визначенні безпосередньо міри покарання, закони зворотньої сили не мають (п. 8). Пункти 13 і 14 Декларації присвячені загальним засадам організації утримання суспільством збройних сил та адміністрації на кошти “загальних внесків” (податків – П.С.) громадян. При цьому чітко визначено, що “/.../ спільні внески /.../ повинні розподілятися рівномірно між усіма громадянами, відповідно до їхнього майнового стану”, і всі громадяни мають право самі чи через своїх представників визначати потребу державного оподаткування, “/.../ вільно давати згоду на його стягнення” та стежити за правильністю витрачання зібраних таким чином державних коштів. Своєрідним логічним завершенням “Декларації прав людини і громадянина” стало визначальне для подальшої долі всього європейського конституціоналізму положення п. 16 Декларації (про яке вже згадувалось вище) – “Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не розмежовано (не проведено розподілу – П.С.) влади, не має конституції” [28].

 

Через два роки після появи Декларації прав людини і громадянина приймають першу французьку конституцію – Конституцію 1791 року. Структурно цей документ складався із Преамбули та семи розділів: розділ перший – “Основні положення, гарантовані конституцією” (розділ про основні права та свободи людини і громадянина, закріплені в даній конституції); другий розділ – “Про поділ королівства і стан громадянства”; розділ третій – “Про державні влади”; розділ четвертий – “Про збройні сили держави”; розділ п’ятий – “Про державні податки”; розділ шостий – “Про ставлення французької нації до інших націй”; розділ сьомий – “Про перегляд конституційних положень”.

 

 Разом із тим, розділ третій “Про державні влади” мав своєрідну “внутрішню преамбулу” та п’ять глав, які складалися із відділів: глава перша – “Про національні законодавчі збори” (відділи: “Число представників. Основи представництва”; “Первинні зібрання. Вибори виборщиків”, “Зібрання виборщиків. Вибрання представників”, “Порядок ведення первинних зборів і збори виборщиків”, “Об’єднання представників і Національні законодавчі збори”); глава друга – “Про королівську владу, регентство і міністрів” (відділи: “Про королівську владу і короля”, “Про регентство”, “Про королівську сім’ю (родину – П.С.)”, “Про міністрів”); глава третя – “Про здійснення законодавчої влади” (відділи: “Повноваження і обов’язки Національного законодавчого зібрання”, “Ведення засідань і порядок обговорення”, “Про санкції короля”, “Про відносини між законодавчим корпусом і королем”); глава четверта – “Про здійснення виконавчої влади” (відділи: “Про обнародування законів”, “Про внутрішнє управління”, “Про зовнішні відносини”); глава п’ята – “Про судові влади”29.

 

Конституцією Франції 1791 року було зроблено спробу переходу до конституційної монархії як форми державного правління. При цьому визнавались (проголошувались) на конституційному рівні природні права людини і громадянина як конституційні (глава перша “Основні положення, гарантовані конституцією”; в основу організації державної влади закладався принцип її поділу на законодавчу, виконавчу і судову). Так, у розділі третьому Конституції (“Про державні влади”) було, зокрема, чітко зазначено: “/…/ Суверенітет належить нації: він – єдиний, неподільний, невідчужуваний і невід’ємний. Жодна частина народу, жодна особа не може собі його присвоїти”. Звідси, єдиним джерелом всіх влад визнавалась виключно французька нація. При цьому представниками нації у здійсненні своїх владних суверенних повноважень виступають її “/.../ представники /.../ законодавчий корпус (Національні Збори, парламент – П.С.) і король”. Законодавча влада належить Національним Зборам, виконавча влада – королю, міністрам та іншим “відповідальним органам”, судова – “/.../ суддям, вибраним народом на визначений термін”. Водночас королівська влада проголошувалась “/.../ неподільною, /.../ такою, що належить виключно правлячій (царюючій – П.С.) королівській родині і переходить по чоловічій лінії /.../, особа короля – недоторканна і священна /.../”. За формою державного устрою Францію було проголошено унітарною державою (“/.../ єдиним і неподільним королівством”), до складу якої входили 83 департаменти, кожен із яких поділявся на дискрикти, а ті, своєю чергою – на кантони [30].

 

Доля першої французької конституції як діючого документа була недовготривалою, адже вже через рік після її появи окремими Декретами Національного конвенту було визначено, що “/.../ не може бути іншої конституції, крім тої, що прийнята народом”31, а в самій Франції “/.../ королівська влада” скасовується32. Франція проголошується республікою, розпочинається робота над проектом нової конституції (Конституція 1793 р.); пізніше були – Конституція 1795 р. (“цензова конституція”), Конституція 1799 р. (“консульська конституція”), конституційна Хартія (октройована конституція) 1814 р., Хартія 1830 р., Конституція 1848 р., Конституція 1852 р., Конституція Ріве (Закон від 31.08.1871 р.), Конституція де Броглі (Закон від 13.03.1873 р.).

 

 Польща. Першу Конституцію Польщі, яка офіційно мала назву “Закон про управління” (Ustawa Rzadowa), було прийнято 3 травня 1791 року на засіданні “чотирирічного” (надзвичайного) сейму. Структурно даний документ складався з преамбули, одинадцяти статей та трьох додатків. Преамбула Конституції Польщі 1791 року, що починалася словами: “В ім’я Бога творця світу єдиного. Станіслав Август, з Божої ласки і волі народної, – король польський, великий князь литовський, руський, мазовецький, жмудський, київський, волинський, подільський, підляський, інфальський, смоленський, сіверський і чернігівський, разом із об’єднаними станами, що репрезентують польський народ /.../”, – дає загальне уявлення читачеві про причини прийняття даної конституції. Конституція послідовно поєднувала наступні розділи: “Панівна релігія”, “Шляхта”, “Міста і міщани”, “Селяни”, “Уряд, мета організації публічної влади”, “Сейм, мета організації законодавчої влади”, “Король, влада виконавча”, “Судова влада”, “Регентство”, “Навчання королівських дітей”, “Збройні сили народу” [33].

 

Відповідно до ст.1 “Урядового закону” (Конституції Польщі), на території Польського королівства панівною релігією проголошувалась римо-католицька, однак, при цьому не заперечувалась свобода інших віросповідань. Основам правового статусу головних, найчисельніших верств населення (соціальних груп) у Конституції відведено окремі статті. Так, стаття друга Конституції Польщі підтверджувала усі раніше надані “справедливо і законно” польськими королями шляхетські (станові) права та свободи, привілеї у приватному та громадському житті, гарантувала рівний доступ шляхти до зайняття державних посад, до користування власністю тощо34. Стаття третя Конституції Польщі торкалась статусу мешканців міст і фактично проголошувала раніше прийнятий закон про права жителів міст складовою частиною тексту Конституції. Мова йде про Закон від 21 квітня 1791 року “Miasta nasze krolewskie wolne w panstwach Rzeczypospolitej”, який визначив загальний статус міст (арт. 1 “Про міста”), права, свободи (арт. 2 “Про прерогативи міщан”) та особливості здійснення правосуддя для жителів міст (арт. 3 “Про справедливості для міщан”) [35]. Назвавши селянство “найчисельнішою та найбільш дієвою частиною населення країни, джерелом її багатства”, Конституція передбачала для нього тільки заступництво держави в дотриманні раніше укладених угод із землевласниками.

 

В основу організації публічної влади творцями першої Конституції Польщі покладено популярні на той час гасла (положення) про народ як джерело влади та організацію державної влади за принципом її поділу на законодавчу (w Stanacy zgromadzonych), виконавчу (w krolu i Strazy) та судову. Законодавча влада належала двопалатному парламентові (сейму). До компетенції нижньої палати (Палата Послів) належало законодавче врегулювання більшості публічно-правових відносин (питання державного, податкового, цивільного, кримінального законодавства, питання війни і миру, ратифікації міжнародних договорів тощо). До відання верхньої палати (Палати Сенаторів), яку очолював король, насамперед, належало право затвердження чи відхилення законів, прийнятих Палатою Послів. У випадку останнього, відхилений закон мав повертатися на повторний розгляд до нижньої палати сейму. Виконавча влада належала королю та очолюваній ним спеціальній урядовій раді – Сторожа Права (Straz Praw), до складу якої мали входити: глава польського (римо-католицького) духівництва – примус Польщі; п’ять міністрів – поліції, друку (видавничої справи), війни (оборони), державного скарбу (фінансів) та закордонних справ; двох секретарів (один – для ведення загальної канцелярії Сторожі, другий – для керівництва діловодством у міжнародних відносинах Польщі). Судова влада належала судам різних інстанцій, існування яких передбачалося на рівні повітів, земель та воєводств. Суддів мали обирати відповідні сеймики – представницькі органи різних територій. При цьому зберігались раніше створені різні спеціальні суди (задворні, асесорські, реляційні тощо). Крім того, для розгляду справ про так звані злочини проти народу та держави парламент мав право створювати спеціальні суди36.

 

Окремими положеннями “Урядового Закону” визначались питання правового положення короля, статусу членів його родини, питання регентства, навчання синів короля, які можуть у майбутньому посісти королівський трон і т.д. Польський трон оголошувався виборним, а королю Польщі заборонялось втручатись у компетенції парламенту.

 

 Остання стаття Конституції Польщі 1791 року була присвячена статусу збройних сил держави. У цьому плані важливим було положення про те, що збройні сили Польського королівства можуть використовуватись виключно для боротьби із зовнішнім ворогом і підпорядковані лише виконавчій владі держави. Однак окремим положенням “Урядового Закону” дозволялося використовувати збройні сили держави також і для “охорони народної конституції”. Іншими словами, при певній інтерпретації даного конституційного положення ставало можливим використання війська (збройних сил держави) для вирішення внутрішніх справ, наприклад повстань чи заколотів37.

 

Польська Конституція 1791 року, як і перша Конституція Франції, діяла дуже короткий час. Вона припинила свою чинність разом із ліквідацією Польщі як держави в результаті її другого поділу в 1795 році.


реклама
рекламні оголошення

/ Головна / Авторські сторінки / Авторська сторінка Д-р Петра Стецюка / Публікації / Основи теорії конституції та конституціоналізму / Лекція перша / 1.3. Загальна характеристика перших конституцій (конституційно-правових систем). /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .