Право на свободу вираження поглядів у рішеннях Європейського суду з прав людини

Боротися за свободу законними методами можна тільки в тому випадку, якщо її вже маєш

(Тадеуш Катарбінський)

Питання свободи вираження поглядів є особливо актуальним для нашої держави протягом останніх дванадцяти років — воно набуло особливого значення із набуттям незалежності України в 1991 p., потім знову постало після ратифікації Конвенції про захист прав і основних свобод людини та прийняття Конституції України, нині ж залишається на порядку денному завдяки постійній увазі до цього питання з боку міжнародних організацій.

Але постає запитання, чому при належному законодавчому закріпленні цього права в Основному Законі держави та в міжнародному договорі, який згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, боротьба за свободу вираження поглядів триває? Відповідь, вважаю, одна: необхідно навчитися захищати це право, грунтуючись на тих законах, які його гарантують, тільки тоді воно набуде справжнього наповнення.

Крім того, необхідно мати на увазі, що жодний законодавчий акт не встановлює абсолютної свободи вираження поглядів. Як Конституція України, так і ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів відбуватись може, але для цього воно повинно відповідати трьом вимогам: а) втручання має бути передбачене законом; б) втручання має відповідати законним цілям, визначеним у параграфі другому ст. 10, тобто бути здійсненим в інтересах громадської безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Необхідно звернути увагу на те, що перелік, наведений вище, є вичерпним: в) останньою умовою, яка завжди привертає до себе найбільшу увагу Європейського суду з прав людини, є необхідність втручання в демократичному суспільстві.

Перед тим, як проаналізувати умови виправданості втручання з боку держави в право на свободу вираження поглядів, необхідно визначитись із самим поняттям «втручання». Так, виходячи із практики Європейського суду з прав людини, можна назвати такі основні види втручання в право на свободу вираження поглядів, як: засудження за дифамацію в рамках цивільного процесу; засудження за дифамацію в рамках кримінального процесу; позбавлення ліцензій або заборона трансляції програми; накладення судом обов'язку на журналіста викрити джерело інформації тощо.

Без сумніву, можуть бути й інші види втручання в зазначене право, але необхідно звернути увагу на те, що практично у всіх справах, які протягом багатьох років розглядалися в Європейському суді з прав людини, втручанням є рішення національного судового органу. В зв'язку з цим необхідно зупинитись на ролі Європейського суду з прав людини, яка є субсидіарною по відношенню до рішень національних судів. Це означає, що розгляд доказів, допити свідків, застосування та тлумачення національного законодавства тощо входять виключно до компетенції національних судів. У здійсненні так званої наглядової юрисдикції суд має поглянути на оскаржуване втручання в світлі всієї справи в цілому, включаючи контекст подій. Зокрема, Європейський суд має встановити, чи було втручання з боку державних органів пропорційним законним цілям, яке воно ставило за мету, та чи були підстави такого втручання доречними та достатніми! 1]. Крім того, суд має пересвідчитись у тому, що дії національних органів влади відповідають стандартам, гарантованим Конвенцією. При цьому держава має враховувати, що суд намагається при винесенні рішень щодо дотримання гарантій Конвенції тлумачити не букву, а скоріше дух Конвенції. Але при тому необхідно також мати на увазі, що Європейський суд, який не є апеляційною інстанцією по відношенню до національних судових органів, має розглянути в загальному судовий процес у конкретній ситуації з тієї точки зору, чи не порушує він того чи іншого права, гарантованого Конвенцією. Звичайно, Європейський суд не може скасувати або змінити рішення національного суду, але обов'язок держави у випадку констатації Європейським судом порушення прав, гарантованих Конвенцією, — відновити судове провадження, яке відповідало б вимогам, гарантованим Конвенцією.

Якщо тепер повернутися до втручань, які можуть бути виправданими за параграфом 2 ст. 10 Конвенції, то насамперед необхідно розглянути питання обгрунтованості втручання національним законом. При цьому необхідно звернути увагу на те, що закон в сенсі Конвенції є не тільки нормативним актом з відповідною назвою. Це будь-який акт національного законодавства, який відповідає таким вимогам, як, серед іншого, доступність та передбачуваність. Тут доцільно було б звернути увагу на рішення Європейського суду з прав людини по справі «Полторацький проти України», прийняте Європейським судом 29 квітня 2003 р. Це рішення не стосується права на свободу вираження поглядів, але торкається питання «закону». Заявник скаржився на те, що, перебуваючи в слідчому ізоляторі, він отримував обмежену кількість листів та посилок від родичів. Європейський суд зазначив, що це обмеження стосується гарантій ст. 8 Конвенції, що захищає право на повагу до приватного життя особи. Як і ст. 10, ст. 8 передбачає, що втручання в право на повагу до приватного життя можливе тільки на підставі закону. Європейський суд проаналізував той нормативний акт, на підставі якого було здійснено втручання, і встановив, що цей акт був таємним, І заявник, відповідно, не міг з ним ознайомитись. Навіть не розглядаючи, чи мало таке втручання законні цілі та чи було воно необхідним у демократичному суспільстві, суд констатував порушення ст. 8, мотивуючи це тим, що нормативний акт, який стосується прав людини і, тим більше, якимось чином обмежує їх, не може бути таємним. Таким чином, публічність і доступність нормативного акта, який дозволяє втручання в права людини, є обов'язковими.

Другою вимогою для виправдування втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів є законні цілі, перелік яких наданий у параграфі другому ст. 10 і які охоплюють настільки широке правове поле, що могли б позбавити гарантії ст. 10 змісту взагалі, якби не третя вимога — необхідності в демократичному суспільстві.

Аналізуючи втручання з цієї точки зору, Європейський суд неодноразово встановлював основні принципи: свобода вираження поглядів становить одну з головних цінностей у демократичному суспільстві і одну з основних умов його прогресу, а також прогресу кожного індивіда. Маючи на увазі обмеження, зазначені в параграфі 2, свобода вираження поглядів застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які сприймаються прихильно або нейтрально, але також до тих, що шокують або ображають. Існування таких «ідей» або «інформації» є запорукою плюралізму та толерантності, без яких неможливе Існування «демократичного суспільства» як такого[2]. При цьому важливу роль у демократичному суспільстві відіграє преса. Хоча вона не має переходити певні межі, зокрема, стосовно захисту репутації та прав інших осіб або необхідності запобігти поширенню конфіденційної інформації, її обов'язком є — у спосіб, що відповідає її зобов'язанням, — передавати інформацію та ідеї з усіх сфер суспільного життя [3]. При тому як преса має обов'язок передавати інформацію та ідеї, так і читачі мають право одержувати їх. Якщо буде навпаки — преса не зможе відігравати своєї ролі «суспільного вартового собаки»[4]. Крім того, ст. 10 захищає не тільки суть висловлених ідей або інформації, але й форму, в якій вони висловлені [5].

Прикметник «необхідний» в сенсі параграфа другого ст. 10 означає існування «нагальної соціальної потреби». Високі Договірні Сторони мають певні межі розсуду для визначення, чи існує така потреба, але ці межі йдуть паралельно з європейською системою нагляду, яка повинна розглянути питання законодавства або рішення, що грунтується на цьому законодавстві, навіть коли таке рішення прийнято незалежним судом. Тому суд уповноважений надати остаточне визначення, чи є втручання з боку державних органів виправданим з точки зору ст. 10 Конвенції.

Якщо проаналізувати практику Європейського суду з прав людини при визначенні необхідності втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів, то можна побачити, що існування «суспільної потреби» може бути як постійним (наприклад, виборці мають постійний інтерес до життя того, кого вони обрали в парламент країни, навіть якщо це стосується сфер його приватного життя, які можуть вплинути на виконання ним своїх обов'язків народного обранця), так і ситуативним. Як ситуативну суспільну потребу або суспільний інтерес можна навести рішення у справі «Фрессо і Руар проти Франції». Журналісти — заявники до Європейського суду — були засуджені французьким судом за те, що надрукували в своїй статті інформацію щодо керівника концерну «Пежо» п.Каль-ве, яка за законодавством Франції є конфіденційною, зокрема, в статті були надруковані витяги з податкової декларації п.Кальве, а також їх ксерокопія. Засудження журналістів могло б бути визнано Європейським судом таким, що відповідає обмеженням, встановленим у параграфі 2 ст. 10 Конвенції, оскільки таке втручання було передбачено в законі Франції, було виправданим законними цілями і могло б бути визнано необхідним у демократичному суспільстві. Але під час прийняття рішення Європейський суд взяв до уваги суспільний контекст, зокрема те, що в той час, коли з'явилась стаття журналістів, у Франції проходили численні маніфестації працівників концерну «Пежо», які вимагали підвищення заробітної плати. В зв'язку з цим питання заробітної плати керівника концерну становило суспільний інтерес, тому втручання з боку державних органів в право журналістів оприлюднити навіть конфіденційну інформацію щодо Кальве було визнано таким, що не є необхідним у демократичному суспільстві.

Але для того, щоб не перераховувати всі випадки, коли втручання в розглядуване право було визнано таким, що не відповідає «нагальній суспільній потребі», дозволю скористатись ідеєю свого колеги, Ю.Зайцева, який запропонував схему, де наочно представлена позиція Європейського суду з точки зору меж втручання держави в свободу вираження поглядів (межі права на свободу вираження поглядів, межі втручання державних органів в це право). При цьому необхідно звернути увагу на те, що політичні діячі, так само як і публічні особи, досить широко відкриті для засобів масової інформації, але ця відкритість не є абсолютною. Так, наприклад, політичний діяч має право, гарантоване ст. 8 Конвенції, — право на повагу до свого приватного та сімейного життя, але лише до тих пір, поки не буде встановлено факт приватного або сімейного життя, який може зашкодити виконанню ним своїх обов'язків, що вже становить суспільний інтерес.

Необхідно звернути увагу на те, що до схеми внесені також і ситуативні публічні особи, але їх відкритість є значно меншою в порівнянні з відкритістю, наприклад, політичних діячів. В цьому зв'язку доцільно звернутися до справи «Таммер проти Естонії». Заявника, естонського журналіста, було засуджено за образливі вислови стосовно пані Лаанару, яка колись займала посаду в уряді. Аналізуючи обставини справи з точки зору існування нагальної соціальної потреби, суд дійшов висновку: «Незважаючи на її (пані Лаанару. — Авт.) постійне залучення до діяльності політичної партії, Суд не вважає, що використання оскаржуваних термінів стосовно приватного життя пані Лаанару було виправдане міркуванням суспільного інтересу або важливості для широкого загалу, особливо коли не було доведено те, що її приватне життя було серед факторів, які мали вплив на стан суспільства в квітні 1996 року (час появи публікації. — Авт.). Таким чином, зауваження заявника навряд чи можуть вважатися такими, що служать суспільному інтересу» [6]. Враховуючи таку позицію суду, можна стверджувати, що відкритість для критики залежить від того, наскільки особа була залучена до суспільного життя в конкретний період, а також наскільки певні подробиці її приватного або сімейного життя мали вплив на стан суспільства.

Крім того, повертаючись до наведеної вище схеми, необхідно звернути увагу на те, що межі втручання держави в право на свободу вираження поглядів є значно більшими у випадках, коли йдеться про питання моралі або релігії.

Завершуючи аналіз гарантованого ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини права на свободу вираження поглядів, я дозволю собі повернутися до епіграфа, яким було розпочату цю статтю. Правові гарантії свободи вираження поглядів в Україні на сьогоднішній день існують, але постає питання їх цивілізованого використання. І перефразовуючи вислів Тадеуша Катарбінського, можна сказати: «Якщо маєш свободу, то за неї треба боротися законними методами». І залежатиме це в першу чергу від основних носіїв права на свободу вираження поглядів — представників засобів масової інформації.

____________________________________________

Використана література:

1.  Вarfоdv. Denmark, рішення від 22 лютого 1989 Серія А № 149, стор. 12, § 28.

2. Див. серед багатьох інших рішення у справах Jersild v. Denmark, рішення від 23 вересня 1994 Серія А №. 298, стор. 23, § 31; Janоwskіv. Poland [ВП], № 25716/94, § 30, ECHR 1999-1; Nilsen and Johnsen v. Norway [ВП], № 23118/93, § 43, ECHR 1999-VIII; та Fuentes Bobo v. Spain, № 39293/98, § 43, 29 лютого 2000, неопубліковане.

3. De Haes and Gijsels v. Belgium, рішення від 24 лютого 1997 Звіти 1997-1, стор. 233—234, § 37.

4. Thorgeir Thorgeirson v. Iceland, рішення від 25 червня 1992 Серія А № 239, стор. 28, § 63, та Bladet Tromsnj and Stensaas v. Norway [ВП], № 21980/93, § 62, ECHR 1999-III.

5. Oberschlick v. Austria (№ 1), рішення від 23 травня 1991 Серія А № 204, стор. 25, § 57.

6.  «Таммер проти Естонії», рішення від 6 лютого 2001 року, § 68.