/ Головна Вівторок, 05 Липня 2016  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Порівняльно-правовий аналіз статусу області: світовий досвід

Ігор Заєць // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія юридична. 2004. Вип. 40. С. 174-183 01.04.2005, 01:01

Область – вища ланка в системі адміністративно-територіального поділу України. Її функціональне призначення полягає в тому, щоб якомога оптимальніше врегулювати суспільні публічні відносини на регіональному рівні. Правовий статус області є надзвичайно складним явищем. З метою глибшого усвідомлення його сутності звернемо увагу на зовнішні та внутрішні форми прояву.

 

До зовнішніх форм належить розуміння статусу області у вузькому розумінні. Сюди віднесемо такі елементи: правовий порядок встановлення їхньої кількості; процедури їхнього утворення та ліквідації, зміни їхніх меж та назви. Ці елементи є необхідними для формалізації області як територіального утворення, що входить у систему адміністративно-територіального поділу держави. Як правило, це конституційно-правове регулювання. Воно є базовим у подальшому визначенні правового статусу територіального утворення, оскільки формується на основі пріоритетів національної політики.

 

До внутрішніх форм прояву відносимо повноваження, форми та методи діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування регіонального рівня. У комплексі вони визначають правовий статус області у широкому розумінні. Відтак, правовий статус області зумовлюється наявністю не лише конституційно-правових норм, але й адміністративно-правових, фінансово-правових, цивільно-правових та інших норм.

 

Частина 2 ст.133 Конституції України встановила вичерпний перелік областей, що входять у систему адміністративно-територіального поділу України. Результатом такого правового регулювання стало те, що зміна системи обласного поділу відповідно потребує зміни положень чинної Конституції України. [11]

 

Як видається, дебати про реформування територіального устрою України, які були розпочаті з часу проголошення Декларації про державний суверенітет України, ще довго залишатимуться в площині винятково політико-наукових дискусій. Підтримуючи дебати щодо удосконалення правового регулювання обласного поділу в Україні, важливо пам’ятати і про конституційно-правові надбання зарубіжних держав у царині регіоналістики.

 

Конституційне право України містить не так багато правових норм, що характеризують сутність "регіону". В Україні, конституційне поняття "регіон" є новелою. Проте, наперед зазначимо, що в низці європейських держав воно є широко вживаним. Перші регіони в Європі було сформовано ще в часи стародавнього Риму. На той час regio означав квартал. У часи імперії його статус змінився і він вже означав більшу територіальну одиницю – округ. У межах regiones діяли цензи, стягувались податки. З часом, поділ на regiones ліг в основу всієї системи територіального управління Римською імперією. Проте на кінець ІІІ ст. його замінила нова територіальна одиниця – провінція, якою управляли коректори, консули і президи [18, с.457].

 

З метою глибшого усвідомлення конституційно-правової природи області в Україні застосуємо функціональний критерій. Завдяки цьому критерію дослідження здійснюватимуться крізь призму тотожності функціональної значущості області як територіального утворення регіонального рівня.

 

Законодавча техніка багатьох європейських держав дотримується традиції не визначати систему адміністративно-територіальних одиниць.

 

Відповідні положення, здебільшого згадуються у структурних підрозділах, предметом регулювання яких є інститут місцевого самоврядування. Такий підхід спостерігаємо в Конституції Естонії від 28.06.1992 р. (Глава чотирнадцята "Місцеве самоврядування") [10, с.36-37.]; Конституції Латвії від 15.02.1922 р. з поправками від 21.03.1993 р. та 27.01.1994 р. (Частина І. "Загальні положення") [10, с.40]; Конституції Литви від 25.10.1992 р. (ст.11 Глави 1. "Литовська держава" та Глава Х. "Місцеве самоврядування та управління") [10, с.78-79]; Конституції Білорусії від 15.02.1994 р. (ст.9 Розділу 1 "Основи конституційного ладу") [10, с.90]; Конституції Болгарії від 12.07.1991 р. (Глава сьома. "Місцеве самоврядування та місцева адміністрація") [10, с.148-150]; Конституції Македонії від 17.11.1991 р. ("V. Місцеве самоврядування") [10, с.90]; Конституції Молдови від 29.06.1994 р. (Глава VIII. Публічне управління) [10, с.220-221]; Конституції Польщі від 17.10.1992 р. (Глава 5. "Місцеве самоврядування") [10, с.249-250]; Конституції Словенії від 23.12.1991 р. (Частина 1. "Вступ" та Частина V. "Самоврядування") [10, с.266-268, 297-299]; Конституції Угорщини (Глава IX "Місцеве самоврядування") [10, с.228-229]; Конституції Хорватії від 22.12.1990 р. (VI. "Організація місцевого самоврядування та управління") [10, с.400-401]; Конституції Словаччини 01.09.1992 р. (Частина четверта. "Органи місцевого самоврядування") [10, с.462-463]; Конституції Чехії (Розділ сьомий. "Місцеве самоврядування") [10, с.507-508]; Конституції Швеції (Форма правління. Прийнята у 27.02.1974 р. (Глава 1. "Основи державного ладу") [9, с.701-702] та Конституції Французької Республіки 04.10.1958 р. (Розділ ХІІ. "Про місцеві колективи") [9, с.680]. Певна специфіка, зумовлена конституційно-правовими традиціями, спостерігається у Конституціях Ірландії та Королівства Данії.

 

Винятком тут є хіба що конституційно-правова практика України, Бельгії, Франції. У главі IX "Територіальний устрій" Конституції України 1996 р. знаходимо вичерпний перелік областей, які утворені на сьогодні у державі. Встановлення такого переліку на рівні конституційного закону ускладнює юридичну процедуру утворення нових та ліквідації вже існуючих областей і забезпечує особливу стабільність сучасної системи обласного поділу. Усе це вказує на особливу політико-правову природу області та на її провідну роль у процесі забезпечення єдності державної території. Можна зробити висновок, що в абз. 2 ст.133 Конституції України 1996 р. встановлено гарантією унітарної форми державного устрою Української держави. До того ж, будучи закріпленою у Розділі 1 "Загальні засади" Конституції України 1996 р. (абз. 2 ст.2), форма державного устрою фактично піднесена в ранг одного з основних принципів конституційного ладу України.

 

Конституції унітарних держав Європейського Союзу, які були прийняті відносно недавно, у своїх положеннях містять окремі структурні частини, де визначається не лише система адміністративно-територіального поділу, а й конституційно-правовий статус окремих територіальних утворень. Зокрема, до таких актів слід віднести Конституцію Греції від 11.06.1975 р. (ст.105 Глави третьої "Статус Святої гори Афон") [9, с.286-287]; Конституцію Іспанії від 29.12.1978 р. (Розділ восьмий "Про територіальний устрій держави") [9, с.401-409]; Конституцію Королівства Нідерланди від 17.02.1983 р. (Глава VII "Провінції, муніципалітети, органи водного контролю та інші державні органи") [9, с.496-498]; Конституцію Португальської Республіки 02.04.1976 р. (Розділ VII "Автономні області" та Розділ VIII "Організація місцевої влади") [9, с.581-589]; Конституцію Франції (Розділ ХІІ "Про місцеві колективи") [9, с.680]. Винятками є Конституція Великого Герцоґства Люксембург 17.10.1868 р. (Глава ІХ "Про комуни") [9, с.467] та Конституція Італійської Республіки 22.12.1947 р. (Глава V "Області, провінції і комуни") [9, с.442-446].

 

Перелік складових територіальних частин знаходимо у положеннях федеративних держав, учасниць країн Європейського Союзу: Конституція Австрійської Республіки. Федеративний конституційний закон від 10.11.1920 р. (п.2 ст.2); Конституція Бельгії від 07.02.1831 р. (ст.: 2,3,4 і 5); Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини від 23.05.1949 р. (Преамбула). У Конституціях нових держав Східної Європи винятками є тільки Конституція України з її Розділом ІХ "Територіальний устрій України" та Глава 3 "Федеральний устрій" у Конституції Російської Федерації. Певна специфіка простежується у Конституції Молдови, яка, визначаючи систему адміністративно-територіального поділу, не закріплює поіменний перелік найбільших територіальних утворень (ст.110 "Адміністративно-територіальний устрій") [10, с.221]. Як правило, наявність окремих або спеціалізованих підрозділів у конституціях європейських держав свідчить лише про намагання їхніх законодавців подолати негативну дію відцентрових тенденцій.

 

У деяких конституційних актах східноєвропейських держав присутні банкетні норми. У таких державах система адміністративно-територіального поділу встановлюється окремим законом про адміністративно-територіальний поділ. Подібне виявлено у Конституціях Естонії (ч.2 ст.1), Литви (ст.11) та Македонії (ст.116).

 

Зауважимо, що Конституція Словацької Республіки не повністю визначає структурні елементи системи адміністративно-територіальних одиниць. Пункт перший ст.64 зазначає, що основною одиницею місцевого самоврядування є муніципалітет. А пункт третій цієї ж статті зауважує, що "одиниці самоврядування вищих рівнів та їх органів визначаються законом". Не всі одиниці перелічує і Конституція Болгарії. Вона допускає утворення інших адміністративно-територіальних одиниць згідно з законом (п.2 ст.135).

 

Проте у деяких Конституціях знаходимо статті, у яких досить чітко визначається коло суб’єктів адміністративно-територіального поділу. Зокрема, такими актами є Конституції Білорусії (абз. 3 ст.9), Молдови (ст.110), Угорщини (ст.41), Хорватії (ст.129), Росії (ст.77) та України (абз. 1 ст.133).

 

Конституційні акти, у яких називаються структурні одиниці адміністративно-територіального поділу, також умовно можна виділити у дві великі групи. До першої групи відносимо ті, які визначають загальну структуру адміністративно-територіального поділу; до другої – ті, які додатково поіменно перелічують усі територіальні одиниці регіонального рівня (ст.: 3 та 4 Конституції Бельгії; абз. 2 ст.133 Конституції України.; ст.65 Конституції Російської Федерації; ст.3 Конституції Латвійської Республіки).

 

Застосовуючи критерій однойменності, формується більш вузький та чітко визначений спектр дослідження, оскільки до уваги беруть лише ті територіальні одиниці, назва яких – область.

 

Узагальнюючи конституційно-правовий статус регіональних адміністративно-територіальних одиниць, зауважимо, що вони покликані забезпечити виконання функції проміжної ланки в системі територіальної організації держави між політичним центром у державі та населенням. Це свого роду "буфер" між інтересами різних рівнів, реалізація яких забезпечується через відповідні органи публічної влади. Захист загальнодержавних інтересів здійснюється через регіональні органи державної влади, місцевих – через регіональні представницькі органи.

 

Як правило, конституційні акти багатьох держав прямо не вказують на факт існування регіону або регіональної політики. Винятком хіба що є Конституції Бельгії, Болгарії, України та Франції. Стаття 142 Конституції Болгарії прямо вказує, що "область є адміністративно-територіальною одиницею, призначеною для проведення регіональної політики, для здійснення державного управління на місцях і для забезпечення відповідності між національними та місцевими інтересами" [10, с.149].

 

Завдання адміністративно-територіальної одиниці регіонального рівня – забезпечення поєднання інтересів держави та місцевого населення, а це, відповідно, вимагає особливих моделей організації публічної влади.

 

Подвійна природа системи владних органів територіальної одиниці регіонального рівня чітко простежується у положеннях Конституції Литви: ст.119 вказує, що "Право на самоврядування гарантується державним територіально-адміністративним одиницям, передбаченим законом", а абз. 1 ст.123 "Управління в адміністративних одиницях вищого рівня у передбаченому законом порядку організовується Урядом". Як видно, положення ст.119 та абз. 1 ст.123 Конституції Литовської Республіки від 25.10.1992 р. вказує на можливість існування суб’єктів конституційно-правових відносин з різною правовою природою, які або входять до системи державного управління або залишаються поза її межами [10, с.78-79].

 

Додамо і те, що сам термін "державна територіально-адміністративна одиниця" (абз. 1 ст.123) лише підтверджує наше уявлення про "штучність" адміністративно-територіальних одиниць регіонального рівня.

 

Подібність у назві ще не дає остаточної впевненості про тотожність конституційно-правової природи згаданих адміністративно-територіальних одиниць. Вивчаючи сучасний досвід зарубіжних держав, зауважимо, що область не є винятково українським конституційно-правовим явищем. Утворення з подібною назвою входять до системи адміністративно-територіального поділу Білорусії, Болгарії, Греції, Іспанії, Італії, Норвегії, Португалії, Росії, Чехії та Шотландії.

 

Певна специфіка спостерігається при термінологічному перекладі поняття область. "Краткий словарь шести славянских языковь", де церковно-словянський термін область трактується як "провинцја, нахија, bолејаm, крајина" – (болг.); "област" – (серб.); "krаjіna, provincie" – (чеськ.); "provincia" – (пол.); "la province" – (фр.) та "das Gebiet, diе Prоvinz" – (нім.) [13, с.420-421]. Як бачимо, тодішня область мала, по суті, зовсім інший конституційно-правовий зміст не лише в Україні, а й у Болгарії, Сербії, Чехії, Польщі, Франції та Німеччині.

 

Адміністративно-територіальні одиниці регіонального рівня конституції нових держав Східної Європи називають повітами в Естонії (ст.155 Конституції) [10, с.36]; округами в Угорщині [10, с.328] або провінціями у Хорватії [10, с.401]. У Словенії вводиться поняття укрупнені органи місцевого самоврядування [10, с.298]. На відміну від згаданих, Конституції Литви, Македонії та Словаччини взагалі не вказують назви адміністративно-територіальних одиниць регіонального рівня.

 

Функціональна уніфікованість області не забезпечує повністю однакового конституційно-правового регулювання статусу області у кожній державі зокрема. Правова природа обласних органів, як і самої області, корегується власне національним баченням концепції державної влади та публічної влади територіальної громади. Наприклад, Конституція Чеської Республіки навіть вдається до певного ототожнення правової природи області та землі. У положеннях ст.99 читаємо: "вищими одиницями місцевого самоврядування є землі або області" [10, с.507].

 

На сьогодні теорія конституційного права визначає чотири основні форми державного устрою: унітарну централізовану, унітарну децентралізовану, федеративну централізовану та федеративну децентралізовану держави [8, с.32-33]. Виходячи із запропонованої класифікації, доходимо висновку, що на перших порах становлення української державності було взято курс на формування саме унітарної децентралізованої держави. Особливу увагу почали приділяти розвитку автономії при збереженні унітарної держави та запровадженню спеціального конституційно-правового статусу для окремих областей України.

 

Досвід зарубіжних держав показує, що донедавна в світі було 13 держав, у яких досить успішно функціонували відповідні адміністративні автономії. Ними були: Великобританія, Данія, Індія, Індонезія, Іспанія, Італія, Португалія, Судан, Фінляндія, Шрі-Ланка, Габон та Франція. Усі названі держави, крім Індії, мають унітарну форму правління. Адміністративна автономія була і в Бельгії до того часу, коли було прийнято рішення про запровадження у цій державі федерації.

 

Як правило, діючі автономії – це територіальні одиниці з домінуючою однією народністю або національністю. У Габоні – це автономний район Гамба; у Данії – Фарерські острови, Гренландія; у Фінляндії Алонські острови; в Іспанії – Країна Басків, Каталонія, Андалусія, Галісія та Вісторичні області; в Індії – гірські округи, автономні штати в Ассам; в Італії – Сицилія, Сардинія, Долина Аости та інші адміністративні області; в Індонезії – Західний Іріан; у Великобританії – Північна Ірландія, острів Мен та інші малі острови; у Франції – о. Корсика та ін.

 

Українській дійсності ближчим виявилась автономія, закріплена у конституційних актах Італії або ж Іспанії. Ці держави мають не лише спільні з Україною тенденції конституційно-правового розвитку, але є яскравим прикладом поєднання функціонального критерію з критерієм однойменності.

 

Особливістю італійської моделі стало те, що статус області надали лише тим районам, які традиційно іменувались так в офіційній статистиці. Конституція Італії від 27.12.1947 р. пішла шляхом встановлення в імперативному порядку переліку областей (ст.131). Одночасно законодавець закріпив право муніципалітетів, що представляють інтереси не менше 1/3 зацікавленого населення, вносити пропозиції щодо змін у цьому переліку областей (ст.132). Іншою особливістю італійської моделі стало те, що, згідно з Конституцією, такі територіальні одиниці, як область, поділяються на дві групи. П’ятнадцять областей Італії мають загальний статус. Їхній устрій регулюється конституційними нормами, які обов’язкові для всіх областей цієї категорії. П’ять областей, з урахуванням їхньої специфіки, набули особливих форм і умов автономії (Трентіно-Альто-Адідже – прикордонний район заселений національними меншинами; Фріулі-Венеція-Джулія – прикордонний район з етнічно-лінгвістичною меншиною; Долина Аости – прикордонний район з етнічно-лінгвістичною меншиною; Сицилія – острів; Сардинія – острів). Ці області набули загальної назви як області із спеціальним статусом.

 

На відміну від Італії, в Іспанії Основний закон не закріплює перелік областей, що утворюються. На думку іспанського законодавця, ініціатива при формуванні таких територіальних одиниць повинна виходити "знизу", тобто від населення. Але Конституція Іспанської республіки 1979 року, як і Конституція 1931 року, закріплювала особливу процедуру клопотання зацікавленого населення перед парламентом про надання автономного статусу. І хоча в Іспанії традиційно вимоги про надання автономії висували баски та каталонці, практично всі історично утворені області намагались здобути автономію. В основі цих устремлінь були здебільшого причини економічного характеру.

 

Подібну "технологію" встановлення меж адміністративно-територіальних одиниць знаходимо у конституційних положеннях Словенії. Відповідно до ст.139 її Конституції, муніципалітет у Словенії представляє один або кілька населених пунктів, жителі яких мають спільні потреби та інтереси. Муніципалітет формується на підставі прийняття законодавчого акту лише після того, як населення відповідного округу виявить свою волю на референдумі на підтримку утворення муніципалітету. Ще цікавіше поставлено питання у Хорватії – територія громади, району та міста визначається законом за бажанням громадян.

 

Зауважимо, що в сучасних системах адміністративно-територіального поділу зарубіжних держав область посідає особливе становище. У дволанкових системах адміністративно-територіального поділу формуються відносини на рівні – "область « община (громада)"; у три ланкових – "область « район « община (громада)". Вивчаючи специфіку чотири ланкової системи, В. Чіркін наводить приклад Франції. Згідно з поданою ним класифікацією, французька модель передбачає відносини на рівні "регіон « область « район « община" [16, с.310]. Проте з цим положенням можна не погодитись. Справа в тому, що саме французька модель адміністративно-територіального поділу область не передбачає. На це вказують не лише положення Конституції Франції, але й наукові дослідження французьких державознавців. Ще перша Конституція Франції (03.09.1791 р.) проголошувала: "Королівство – єдине і неподільне: його територія поділена на 83 департаменти, кожний департамент – на округи (дистрикти), кожний округ – на кантони ". Уже в дещо зміненій формі ці положення викладаються у ст.72 чинної Конституції Франції (04.10.1958 р.). Зокрема, там вказується, що "місцевими колективами Республіки є комуни, департаменти, заморські території. Інші місцеві колективи створюються законом". На сьогодні адміністративна організація Франції передбачає таку структуру: "район « департамент « округ « кантон « комуна" [3, с.15].

 

На окрему увагу заслуговують такі адміністративно-територіальні одиниці у Франції як регіони. Іноді їх ще називають районами. Як окремі адміністративно-територіальні одиниці вони були утворені додатково і на сьогодні їх статус визначається Законом Франції 1982 року "Про права і обов’язки комун, департаментів і регіонів".

 

Формуючи конституційну модель статусу області, для українського законодавця виявився прийнятний конституційно-правовий статус французького регіону, хоча здебільшого правова природа області наближалась за своєю суттю до природи департаменту. Такий різнобій виходив через брак чітко вироблених напрямів регіональної політики в Україні. Феномен французького регіону на сьогодні привернув до себе широку увагу не лише своїм конституційним статусом, а тими принципами, які закладались у його суть.

 

Вивчаючи досвід Бельгії, Іспанії, Італії, Німеччини та Франції, Ж. Зіллер навіть вводить поняття регіональна громада [4, с.124]. "Колективна дієздатність" забезпечує жителям області участь у державотворчому процесі через збір підписів з метою проведення всеукраїнського референдуму. А традиційна політична орієнтація населення окремих областей забезпечує перемогу тим чи іншим політичним силам на виборах до загально-національних представницьких органів.

 

Політико-правовий резонанс, породжений таким конституційно-правовим явищем як регіон, знайшов своє відображення не лише у конституційних актах окремих європейських держав, а й на рівні міжнародних організацій. На окрему увагу заслуговує практика діяльності держав – членів Ради Європи. Одним з напрямів діяльності цієї організації є "співробітництво між прикордонними територіальними общинами або властями в таких галузях, як регіональний, міський та сільський розвиток, охорона довкілля, поліпшення діяльності підприємств громадського користування і комунального обслуговування, а також допомога у надзвичайних ситуаціях" [2].

 

Сучасна регіональна політика Ради Європи розкрила нове бачення регіону вже в контексті європейського масштабу. Відтепер це не лише структурна одиниця національної системи територіального устрою, але й транснаціональна територія, яка виходить поза межі однієї держави.

 

Налагоджується функціонування "єврорегіонів" і в Україні на прикордонних з Польщею, Румунією, Словаччиною та Угорщиною територіях. Мова йде про утворення "Карпатського євро-регіону", який був започаткований декількома прикордонними регіонами. Засновниками Карпатського єврорегіону стали територіальні одиниці: у Польщі – Кросненське та Перемишльське воєводства; у Словаччині – округи Бардіїв, Гуменне, Міхаловце, Свидник, Требішов і Вранов, об’єднані в "Асоціацію Карпатський регіон"; в Угорщині – області Сатмар-Берег, Гайду-Бігар, Боршод-Обоуй-Земплен та Гевеш, в Україні – Закарпатська область [7, с.2].

 

З метою захисту інтересів "єврорегіонів", Маастрихтським договором передбачено Комітет Регіонів. Цей орган функціонує в межах ЄС і складається з представників регіональних та місцевих органів. Унаслідок наданих йому повноважень цей комітет надає консультації та пропозиції щодо соціально-економічного розвитку єврорегіонів [1, с.623-633]. Окрім Комітету Регіонів, досить відомою є діяльність у галузі міжнародного співробітництва регіонів таких органів, як Збори регіонів Європи та Ради регіонів та общин Європи.

 

Ідея європейської регіоналізації може виступити своєрідним запереченням заперечень. Адже в одному випадку, регіон можна розглядати, як адміністративно-територіальну одиницю в межах однієї національної території, в іншому – як утворення, складовими якого можуть виступати частини декількох національних територій. І хоча дана ідея грунтується на принципі непорушності національних кордонів, подальше зростання політико-правової ролі єврорегіонів може в майбутньому поставити під сумнів факт "територіальної цілісності національної держави". Звичайно, ідея "Європи регіонів", будучи новим напрямом зовнішньої політики європейських держав проходить свою апробацію і, як показує практика, приносить свої перші позитивні результати.

 

Отже, вивчаючи особливості конституційно-правового регулювання територіальних утворень регіонального рівня у державах Європи доходимо висновку, що області, здебільшого, виступають у статусі адміністративно-територіальної одиниці. За винятком Російської Федерації, їм не притаманний статус суб’єкта федерації. Області є структурною одиницею як у дво- так і три-ланкових системах адміністративно-територіального поділу.

 

Як правило, конституційні акти європейських держав не врегульовують питання чисельності та найменування утворених областей. Український законодавець вдався до такого специфічного конституційно-правового регулювання цього питання винятково з політичних міркувань – зберегти в Україні унітарну форму державного устрою та забезпечити ефективну діяльність центральних органів державної влади.

 

Формування областей на правах автономії проходить у межах поєднання принципів політичної децентралізації та автономії територіальних колективів у межах єдиної держави. Як справедливо зауважив В.М.Шаповал, утворення Автономної Республіки Крим у межах унітарної держави Україна замість звичайної адміністративно-територіальної одиниці – Кримської області – є нетиповим для практики постсоціалістичних країн [17, с.99]. Автономні області діють на базі власних статутів. В Італії допускається навіть невідповідність положень статуту області із спеціальною автономією главі V Основного закону за умови відповідності іншим положенням Конституції. Області із спеціальним статусом вправі приймати власні обласні закони.

 

Поштовхом до формування нового конституційно-правового статусу області в Україні став Закон УРСР від 7.12.1990 р. "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Відповідно до цього акта, обласні представницькі органи набули право законодавчої ініціативи (п.9 ст.37). Здобувши додатковий засіб впливу на законотворчу діяльність парламенту, обласні представницькі органи почали політично самоутверджуватись [6]. Ця ідея була запозичена від Іспанії, де сімнадцять автономних областей (comunidades autnomas) мають право вносити "законодавчі пропозиції" (ч.2 ст.121). Проте, на відміну від обласних рад в Україні того періоду, іспанські обласні представницькі органи досить опосередковано можуть впливати на законотворчу діяльність парламенту. Відповідно до п.2 ст.87 Конституції Іспанії Асамблеї Регіональних автономних утворень можуть лише клопотати перед Урядом про прийняття законопроекту або ж про передачу в Президію Кортесів (парламенту) законодавчих пропозицій. Практика показала, що обласні ради в Україні цим правом майже не користувались. Та й відміна права законодавчої ініціативи можна пояснити тим, що обласні ради почали формуватись як політичні опоненти Верховної Ради України.

 

Узагальнюючи процес розвитку суспільних відносин у галузі адміністративно-територіального поділу, зокрема обласного устрою, можна виділити низку чітко сформованих тенденцій.

 

По-перше, область – територіальне утворення, яке покликане сприяти забезпеченню регіональних завдань та функцій у державі. В Українській державі поряд з областю такі ж завдання та функції, проте вже у дещо вужчому об’ємі, покликані виконувати райони. Проте, на відміну від району, область посідає вище становище в системі адміністративно-територіального поділу. Її конституційно-правовий статус додатково врегульовується окремими положеннями Конституції України 1998 р. Таке конституційно-правове регулювання системи обласного поділу в Україні забезпечує стабільність системи територіального устрою Української держави в цілому та виступає додатковим гарантом непорушності окремих засад конституційного ладу.

 

По-друге, територіальні одиниці із такою назвою є елементами системи адміністративно-територіального поділу багатьох європейських держав. Проте однаковість назви територіального утворення, ще не означає тотожності конституційно-правового статусу. Відповідно до положень конституцій європейських держав, область, як правило, наділяється статусом адміністративно-територіальної одиниці. Проте, в окремих державах, ці територіальні утворення набувають додаткового об’єму повноважень, що дає всі підстави говорити про їхній особливий конституційно-правовий статус. Беручи це до уваги, можна погодитись з думкою про те, що за формою державного устрою окрім унітарної та федеративної держави можна виділити такий вид як регіональна держава [15, с.166].

 

По-третє, подальший розвиток обласного устрою та окремих областей зокрема зумовлений пріоритетними напрямами регіональної політики в Україні. Цей процес виходить поза межі внутрішньої державної політики і його треба розглядати в контексті загальноєвропейського процесу транскордонного співробітництва, направленого на формування нових територіальних утворень під назвою єврорегіон.

––––––––––––––––––––

1. Договор о Европейском Союзе. Маастрихт, 07.02.1992 г. (неофициальный перевод с английского) // Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества/ Пер. с англ. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998.

2. Європейська Рамкова Конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями. Протокол №11, який передбачає перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією про захист прав і основних свобод людини /Пер. з анг. Є.М. Вишневського; Відп. за вип. С. Головатий, консультант Г. Фріланд. – УПФ.

3. Ж.-М. Бесе. Общие сведения об административном праве Франции. Российско-французкая серия "Информационные и учебные материалы". №9. – М.: Посольство Франции, 1993.

4. Жак Зіллер. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівнял. аналіз: Пер. з фр. – К.: Основи, 1996.

5. Закон України від 21.05.1997 р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №24. – Ст.170.

6. Закон УРСР від 07.12.1990 р. "Про місцеве самоврядування в Українській РСР" // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – №2. – Ст.5.

7. Інформаційний бюлетень Карпатського Єврорегіону. Інститут досліджень "Схід-Захід". – 1992. – №1. – листопад.

8. Кампо В. Проблеми унітаризму в проекті нової Конституції України // Розбудова держави. – 1992. – №5.

9. Конституции государств Європейского Союза. – М.: Издадельская группа ИНФРА ·М-Норма, 1997.

10. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во "Право", 1996.

11. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – Ст.30. –№141.

12. Кравчук Л.М. Управління територіями в умовах розбудови демократичної правової держави: Доповідь // Право України. – 1993. – №5-6.

13. Область // Краткій словарь шести славянских языков (русскаго съ церков-нословянскимъ, болгарскаго, ческаго и польскаго) а также французскій и нђмецкий / Миклошич Ф., Никольскій В., Новаковичъ Ст., Маценауръ А., Брюкнеръ А. Под. ред. Миклошича Ф. – С. Петербургъ, Москва, Вена: Типографія А. Гольцгаузена въ Вене, – 1885.

14. Ткачук П. Адміністративно-територіальний устрій України: досвід і уроки // Місцеве самоврядування. – 1998. – №5-7(14).

15. Чиркин В.Е. Государствоведение: Учебник. – М.: Юристъ, 1999.

16. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник / Ин-т ГиП РАН. – М.: Юристъ, 1997.

17. Шаповал В. Територіальні автономії в постсоціалістичних країнах // Місцеве самоврядування. – 1998. – №1-2(9). – Січень-лютий.

18. Regio // Энциклопедический словарь. ТХХVI. "Рабочая книжка – Резолюція". СПб.: Ф.А. Брокгаузь, И.А. Эфронь, 1899.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .