nashe pravo
/ ГоловнаНеділя, 22 Жовтня 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Право користування чужим майном (сервітути) за новим законодавством України

Володимир Мартин 16.06.2005, 08:08

Сервітути (servitutes) – речові права, які забезпечують особі безпосереднє користування чужою річчю і нерозривно пов’язані з певною земельною ділянкою (земельні сервітути) або конкретною особою (особисті сервітути) – дуже давній інститут приватного права.

 

 На думку проф. О.А. Підопригори, сервітути як права на чужу річ виникли з відносин землекористування у ті далекі часи, коли була общинна власність на землю [14, с.121,124].

 

 Земельні ділянки відрізняються за розмірами, місцем розташування, доступністю, наявністю або відсутністю природних ресурсів [9, c.252] та з точки зору придатності для господарського використання і, як правило, вони не є рівноцінними. Відтак з самого початку виникнення відокремлених господарств шляхом поділу общинної, родової чи сімейної власності виявляється, що одне господарство може існувати тільки використовуючи ресурси іншого [15, с.207].

 

 Володільці земельних ділянок, які мали певні переваги щодо їхнього господарського використання (наявністю водойм, пасовищ, корисних копалин тощо), стали обмежувати користування цими вигодами власників сусідніх, "обділених" земельних ділянок, що досить часто вело до їх виведення з господарського обороту. Це зумовило пошук механізмів, які б полегшили або й зовсім усунули недоліки таких ділянок землі за рахунок сусідніх [1, с.319-320].

 

 Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи завдяки майна іншої [14, c.126].

 

 Г.Ф. Шершенєвич вважає, що виникнення сервітутів зумовив розпад общинного землеволодіння та виникнення дрібної поземельної власності. Без сервітутів, як зазначає автор, дрібна поземельна власність була б поставлена у безвихідне становище, і земля втратила б своє економічне значення. Сервітути дають змогу усунути природну обмеженість одних земельних ділянок щодо природних багатств за рахунок інших і тим підвищують їхню цінність [22, с.228]. Завдяки сервітуту панівна земельна ділянка стає економічно вигіднішою і в цілому більш цінною, а для службової ділянки встановлення сервітуту означає "обмеження і зменшення цінності" [3, с.294-295]. Тому вирішальним чинником у встановленні земельного сервітуту була і залишається певна потреба панівної ділянки, а не її власника. І, навпаки, велика поземельна власність, забезпечена на великому просторі різноманітними угіддями та вигодами, в яких лише може мати потребу сільськогосподарське виробництво, як зазначає Г.Ф. Шершенєвич, дає мало підстав для розвитку servitudes [22, с.228].

 

 Невигоди власників "обділених"ділянок могли бути зменшені, а то й зовсім усунені шляхом укладення договору між власниками сусідніх земельних ділянок, проте, як зауважують О.А. Підопригора та О.А. Пушкін, врегулювання цих питань договором не усувало усіх посталих проблем [1, с.319-320].

 

 Наприклад, у римському праві договір мав особистісний характер і міг зобов’язувати лише тих осіб, які його укладали. С.Дністрянський відзначає, що римляни "вважали обов’язок певного довжника до даної чинитьби сущною частиною понятя (зобов’язання – В.М.), так що головна вага спочивала на індивідуальности і тотожности особистого відношеня між певним вірителем і певним довжником". І далі: "Ходило перед всїм о те, аби довжник А. сповнив свій облїґацийний обовязок супротив вірителя Б, та цїле правне відношенє замикало ся тільки між А і Б, на котрих обмежувало ся vinculum iuris. Тому зміна осіб даного зобовязаня є в римскім праві причиною його погасненя" [4, с.6-7]. Якщо змінювався власник однієї з земельних ділянок, то договір втрачав свою силу.

 

 Кожна із сторін договору могла у будь-який час в односторонньому порядку відмовитись від зобов’язання, а власник міг відмовитись від укладення договору на наступний строк [14, с.121-122]. Відтак договір не міг стати надійним інструментом, який би вирішив проблеми "обділених" земельних ділянок та гарантував стабільність поземельних відносин. Потрібен був надійніший і стабільніший спосіб, який і був знайдений у формі сервітутів [1, с.320] – servitutes praediorum.

 

 З часом правовий режим сервітутів виходить за межі землекористування і поширюється на інші (крім землі) види майна, а відтак з’являються особисті сервітути – servitutes personarum [14, с.124].

 

 У радянський період сервітути, як і інші відомі "права на чужі речі", були вилучені з цивільного права. Земля перебувала у виключній державній власності та майже була вилучена з цивільного обороту, а її правове регулювання здійснювалося нормами земельного та адміністративного права. Усі питання землевідведення та землекористування вирішувалися, як правило, в адміністративному порядку органами державної влади та управління і тому особливої потреби у сервітутах не виникало.

 

 Із здобуттям незалежності та зміною економічного курсу в Україні виникли умови для відродження речових прав на чуже майно.

 

 Першим кроком на шляху визнання інституту сервітутів у цивільному законодавстві України у ст.4 (п.6) Закону України від 7 лютого 1991 року "Про власність" закріплено положення про те, що "власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами", але належне правове регулювання сервітути (права користування чужим майном) набули лише у новому ЦК України та Земельному кодексі.

 

 ЦК України передбачає два види сервітутів (прав користування чужим майном) – земельні та особисті.

 

 Земельний сервітут – це право власника або землекористувача однієї земельної ділянки на обмежене платне (або безоплатне) користування чужою земельною ділянкою.

 

 Земельні сервітути дають можливість підвищити господарську придатність "панівної" земельної ділянки, забезпечити інтереси власників та землеволодільців невеликих земельних ділянок, а тому як інститут цивільного права допомагають вирішувати надзвичайно важливі економічні та соціальні питання.

 

 Як влучно зауважує проф. В.І. Сінайский, земельні сервітути дають змогу послабити гострі сторони проведення в життя принципу приватної власності [18, с.257]. Власник, який володіє усією повнотою прав на належне йому на праві власності майно, здійснюючи свої права, має поважати права та інтереси інших власників і, якщо цього вимагають інтереси останніх, повинен поступатися частиною своїх прав на їхню користь.

 

 Користування чужим майном, яке надає сервітут, може виявлятися у можливості проходу чи проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Приблизний, проте далеко не вичерпний перелік основних найпоширеніших видів земельних сервітуту дає Земельний кодекс України. Згідно зі ст.99 Земельного кодексу, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по прокладеному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право напувати свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби наявним шляхом; ж) право встановлення будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, а також інші земельні сервітути.

 

 Здебільшого, земельні сервітути встановлюються між сусідніми земельними ділянками, проте сервітут може бути встановлений і на використання земельної ділянки, яка безпосередньо не межує з "панівною". Наприклад, для газофікації садиби громадянина А. необхідно провести газопровід не лише через сусідню земельну ділянку, але й через кілька інших земельних ділянок, які належать трьом громадянам, земельні ділянки яких безпосередньо не межують з ділянкою А. Але оскільки в інший спосіб газифікувати садибу А. неможливо, її власник вправі вимагати встановлення сервітуту на використання земельних ділянок цих трьох громадян (проведення газопроводу через їхні земельні ділянки та його експлуатацію).

 

 Об’єктом сервітутного користування може бути не лише земельна ділянка, але й інше нерухоме майно. У римському праві, яке знало велику кількість подібного роду сервітутів, пов’язаних з землекористуванням міською землею (jura praediorum urbanorum), найпоширенішими були такі: право споруджувати покрівлю або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда – servitus protegendi; право "спирати колоду" на чужу стіну – servitus tigna immitendi; право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору – servitus oneris ferendi; право стоку дощової води – servitus stillicidii; право спуску води – servitus fluminis; право проведення каналу для нечистот – servitus cloacae; право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид – servitus ne prоspecitui offendatur; право вимагати, аби не були забудовані вікна – servitus neluminibus officiatur; право зведення будови не вище встановленої висоти – servitus altius non tollendi та ін. [14, с.125-126].

 

 Особисті сервітути – це обмежені речові права, які уповноважують конкретну особу на безпосереднє користування чужим майном і в такий спосіб задовольняють певні її потреби. Згідно з ЦК України, вони встановлються в тому разі, коли потреби цієї особи "не можуть бути задоволені іншим способом" (п.1 ст.401 ЦК).

 

 Відомий український цивіліст О.Огоновський називає сервітути "служебностями": "річеві права на уживанє чужої річи зовемо служебностями"[11, с.115; 12, с.291]. Термін "служебність" вдало передає головну суть відносин, які складаються унаслідок установлення сервітуту: земельна ділянка з певними перевагами (службова) "служить" іншій – "обділеній", яку називають "панівною"; спадкоємець, який прийняв спадщину, обтяжену правом користування іншої особи, повинен терпіти певні незручності – його майно "служить" управненій на користування особі.

 

 Відтак сервітут – право, яке уповноважує особу на користування чужим майном, є правом речовим, тобто правом, яке дає особі "певну власть" над річчю [12, с.293].

 

 "Влада", яку надає сервітут, є самостійною, "незалежною від конкретних контрагентів, від учинення останніми активних чи пасивних дій" [10, с.621]. Тому щоб одержати від речі економічну вигоду, яку вона може дати, управненому не доводиться звертатися до іншої особи (осіб) за дозволом, допомогою чи сприянням. Як права речові, "безпосередні", сервітути можуть здійснюватися особою без участі інших осіб. Вони "створюють певний юридичний зв’язок між особою і річчю" [15, с.207], тоді як зобов’язання, які опосередковують відносини користування чужим майном "мають на меті створити певну пов’язаність волі боржника, змусити його до певної поведінки в інтересах кредитора" [15, с.244].

 

 Оскільки сервітут – право, яке дає управненому певну владу над самою річчю, то власник службової речі особисто не зобов’язаний до ніяких позитивних вчинків в користь сторони "служебничо управненої" (servitus in faciendo consistere nequit) [12, с.293].

 

 Як відзначає В.М. Хвостов, сервітут може зобов’язати володільця службової речі до того, щоб він щось не робив (non facere), або щоб він "терпів" вплив на його річ (pati), проте в жодному випадку не до вчинення певної позитивної дії (facere) [19, с.300].

 

 Пасивність, "бездіяльність" власника, обтяженого сервітутом майна, В.І. Сінайський вважає найістотнішою рисою, яка характеризує сервітутне право. Якщо ж власник зобов’язаний що-небудь зробити, то, зазначає автор, у такому випадку немає сервітуту [18, с.256]. Отож "право на позитивні дії володільця речі було б не правом на річ, а правом зобов’язальним" [19, с.300].

 

 В.М. Хвостов зауважує, що римляни настільки послідовно проводили цю головну думку, що не покладали на власника службової речі навіть обов’язку ремонтувати її, підтримувати у стані, придатному до використання. Цей обов’язок, за загальним правилом, покладали на суб’єкта сервітутного права.

 

 Однією з властивостей сервітутів, яка характерна усім речовим правам, є їхня здатність йти слідом за "долею" речі ("принцип слідування"). Річ, щодо якої встановлено сервітут, може переходити від однієї особи до іншої на підставі різних передбачених законом правових підстав (договору купівлі-продажу, дарування, довічного утримання, спадкування тощо), а речове право управненої особи на цю річ залишається непорушним і не залежить від волі власника та усіх майбутніх власників речі.

 

 Як право на використання чужої речі кожен сервітут звужує об’єм правомочностей власника щодо належного йому майна, "обмежує природну свободу власності"[17, с.7]. Ф.К. Савіньї зазначає, що обмеження природної свободи чи то особи, чи власності може допускатися і охоронятися юридичними інститутами, проте не більше як дійсні потреби цивільного обороту [17, с.7]. Саме тому, зазначає автор, щоб не обтяжувати без потреби власність безпідставним свавіллям окремих осіб, існування сервітутів обмежується вузькими рамками. Встановлення сервітутів, приміром, не може ґрунтуватися лише на побажаннях окремих осіб, які нічим необґрунтовані.

 

 Важливою ознакою, яка характеризує правову природу речових прав, зокрема сервітутів, є їх безстроковий,"довічний"характер.

 

 Сервітути – права речові, а суть речових прав вказує на те, що вони, за словами С.Дністрянського, "призначені на довший час, та тривалість і сталість є їх характерною ціхою" [4, с.9-10]. На думку С.Дністрянського, "в довгім існуванні речових прав лежить їх головна сила і головна мета" [4,с.10].

 

 Раз набута власність має тенденцію існувати постійно та довічно [4, с.9] ("все і у всю будучність" – за С.Дністрянським). Тривалість земельних сервітутів як прав речових виявляється у тому, що вони зв’язані з річчю і не залежать від волі її власника. Особисті сервітути мають коротший час існування, але всеж таки тривають звичайно через ціле життя управненої особи [4, с.9].

 

 У римському праві, як відзначає О.А. Підопригора, земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи [14, с.126]. Щодо ЦК України, то ст.403 (пункт 2) передбачає можливість встановлення сервітутів "на певний строк або без визначення строку". Подібну норму містить і Земельний кодекс України, у ст.98 (пункт 2) якого зазначається, що "земельні сервітути можуть бути постійними і строковими". Це положення піддає критиці В.С. Шахов, на думку якого вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер. Автор вважає, що пов’язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календарним строком є не зовсім коректно [9, с.252].

 

 Як право користування чужою річчю кожен сервітут обтяжує, "обмежує" власність, а з економічного погляду обмеження власності не є бажане [12,с.295]. Тому уже римському праву відоме положення, яке зобов’язує здійснювати сервітут у спосіб якнайменше обтяжливий [12, с.295]. Сільський сервітут слід було використовувати civiliter, тобто якомога ощадливіше, бережливіше стосовно власника службової ділянки [3, с.295].

 Відоме римському праву положення знайшло своє закріплення у ЗК України, згідно із ст.98 (п.4) якого земельний сервітут повинен здійснюватись "способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений", і є однією з норм, які визначають межі здійснення сервітутів.

 

 Як зазначає О.Огоновський, забезпечення свободи власника потребує, щоб сервітутне обтяження власності не виходило за межі індивідуального інтересу сторони управненої сервітутом і тому сервітутам надано характер прав "строго індивідуальних" та невідчужуваних ("непозбуваємих" – за О.Огоновським) [12, с.295].

 

 За римським приватним правом сервітути могли переходити до іншої особи тільки разом з передаванням земельної ділянки, а той, хто володів сервітутним правом користування, не міг ні здати це право у найм [13, с.475], ні створити щодо нього новий сервітут, ні ще більше обмежене речове право [3, с.294].

 

 Тому земельний сервітут є невіддільним від земельної ділянки, яку він обтяжує, особистий сервітут – невіддільним від особи, якій він належить, вони не можуть бути ні самостійними об’єктами відчуження, ні передачі іншій особі.

 

 В результаті обтяження належної власнику речі (майна) сервітутом об’єм його прав щодо належного майна звужується, вартість майна, як правило, зменшується. Тому власник та землекористувачі земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, мають право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення (якщо інше не передбачено законом), користувач може бути зобов’язаний вносити плату за користування чужим майном (ст.403 п.3 ЦК).

 

 Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту (п.4. ст.101 ЗК України).

 

 Згідно із ст.402 ЦК України, "сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду".

 

 Оскільки в результаті встановлення сервітуту особа набуває право на чужу річ, то виникнення такого права, як відзначає О.Огоновський, не може залежати від "простої самоволі набувця", і нормальною підставою його встановлення "буде воля обох інтересантів" [12, с.302].

 

 Г.Ф. Шершеневич відзначає, що усюди, де розвинено сервітутне право, головною підставою їхнього встановлення є воля власника службової ділянки, яка може виражатися у формі договору або заповіту [22, с.229]. Головною і найпоширенішою підставою встановлення сервітуту є договори і за цивільним правом України. Такі договори повинні відповідати не тільки загальним положенням договірного права, але й спеціальним вимогам глави 32 ЦК України. Вони мають низку специфічних особливостей, а проте, належної правової регламентації у ЦК не набули.

 

 Договори, за якими встановлюється сервітутне користування, виступають правовим засобом встановлення обмежених речових прав на майно, а тому у юридичній літературі їх іноді називають "договорами речовими".

 

 У договорі про встановлення сервітуту сторони повинні чітко визначити предмет договору, тобто обсяг повноважень щодо користування майном, які надаються набувачеві сервітуту (вид користування, його кількісні та якісні характеристики та ін). У договорі про встановлення сервітуту може бути визначений строк, на який встановлюється сервітут, та розмір оплати за користування чужим майном, проте ці умови не є обов’язковими і їхня відсутність не впливає на дійсність договору.

 

 Згідно зі ст.402 (ч.2) ЦК, договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Наведене положення не узгоджується з нормою ст.100 (ч.3) Земельного кодексу України, яка передбачає державну реєстрацію земельних сервітутів.

 

 Оскільки реєстрації потребує не договір, який є підставою встановлення сервітуту, а речове право користування чужим майном, яке ним встановлюється, то положення ст.402 ЦК України слід уточнити. Це можна зробити виклавши абзац 2 п.2 ст.402 ЦК у такій редакції: "Право користування чужим майном (сервітут), яке встановлюється договором, підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Право користування чужим майном (сервітут) виникає з моменту його державної реєстрації."

 

 Указом Президента України від 17 лютого 2003 року "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента N 1039/2003 від 15.09.2003) функції з державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок та ведення Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно покладено на Державний комітет України по земельних ресурсах.

 

 Якщо власник не погоджується на встановлення сервітуту або сторони не можуть домовитись про умови його встановлення, то сервітут може бути встановлено у судовому порядку.

 

 Вирішуючи справу про встановлення сервітуту, який "обтяжить"майно власника та звузить зміст права власності, суд повинен з’ясувати потреби позивача, які зумовлюють необхідність встановлення сервітуту та можливість їх задоволення іншим способом. Суд вправі встановити сервітут на майно власника (володільця) поза його волею лише у тому випадку, коли позивачем буде доведено, що його потреби "не можуть бути задоволені іншим способом".

 

 Одним із передбачених законом способів встановлення сервітуту є заповіт – "особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті". Згідно зі ст.1247 ЦК, спадкоємець вправі встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

 

 Право користування чужим майном (сервітут), згідно з ЦК України може бути встановлене законом. Це законодавче положення ст.402 (п.1) ЦК потребує уточнення, оскільки закон лише визнає та регулює сервітути, але не створює їх.

 

 Як відзначає С.Дністрянський, "право in abstrakcto мусить мати свою основу у законі", однак "права in concreto не можуть безпосередньо випливати з закону, лише посередньо", виникнення прав закон "прив’язує до правної події"[5, с.200].

 

 У ЦК України та інших законодавчих актах лише названі підстави та коло осіб, які можуть набувати право користування чужим майном, визначено зміст цього права, а правовою підставою виникнення сервітутних прав є конкретний юридичний факт – фактична життєва обставина, з якою законодавець пов’язує виникненя сервітутних прав та обов’язків.

 

 У чинному законодавстві зазначені численні випадки, коли законодавець надає певним категоріям осіб право користуватися чужим майном. Зокрема, Закон України від 26 квітня 2001 року "Про охорону дитинства" закріпляє за дітьми, які є членами сім’ї наймача або власника житлового приміщення право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем та зобов’язує органи опіки та піклування здійснювати контроль за додержанням батьками майнових та житлових прав дітей при відчуженні житлових приміщень та купівлі нового житла (ст.18).

 

 Згідно із ст.405 (п.1) ЦК України, члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Подібного змісту положення містить і Житловий кодекс України 1984 року. Стаття 156 ЖК надає право членам сім’ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, право користуватися цим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їхньому вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Якщо немає угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування житловим приміщенням плата, за користування житловим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

 

 У законодавствах зарубіжних країн відомі й інші підстави встановлення сервітутів.

 

 Як відзначає О.Огоновський, крім "умов речевих, може і засидженнє бути основою набутя служебности (сервітуту. – В.М.)"[12, с.303]. Тривале фактичне здійснення права користування чужим майном (сервітутів) може стати підставою його правового визнання "в користь дбалого посідача (володільця права. – В.М.), а в некористь властителя (власника. – В.М.) недбалого" [12, с.303].

 

 Відомо, що встановлення сервітутів за давністю знало римське приватне право. На початку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю – користування у продовж двох років приводило до встановлення права на нього. Проте це право швидко скасували. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були встановлені інші строки – 10 років між "присутніми" і 20 років між "відсутніми"[14, с.127].

 

 Знала набуття сервітутів шляхом "засидження" Загальна книга законів цивільних Австрійської імперії 1811 року, яка тривалий час діяла на землях Західної України [7; 12, с.303], та законодавство Російської імперії [22, с.230].

 

 Такий спосіб набуття сервітутів відомий у багатьох сучасних країнах [2, с.234].

 Зауважимо, що Проект Цивільного кодексу України (у редакції від 20 березня 1996 року (п.2 ст.391) [20, с.104] та Проект від 25 серпня 1996 року (п.2 ст.413) [21, с.148] серед інших підстав також допускав встановлення сервітутів за "давністю користування", проте у новому Цивільному кодексі України така підстава встановлення сервітутів закріплення не набула.

 

 Отож сервітут – це таке речове право, яке надає уповноваженій особі право на річ не у всіх відношеннях, а лише у певному обсягу правомочності щодо користування нею (право проходу, право проїзду тощо), що дає змогу задовольнити певні конкретні потреби управненому. Сервітут – це право обмеженого користування чужим майном певною мірою [8, с.26]. Змістом сервітутного права, яким володіє управнена особа є певний вид та об’єм повноважень щодо користування чужим майном, які сервітут надає конкретній особі чи власнику панівної земельної ділянки з метою задоволення певних конкретних потреб управненого.

 

 Зміст та вид сервітутного користування бувають дуже різними і визначаються при його встановленні. Можливість встановлення сервітутів договором та заповітом створює умови для виникнення сервітутів, зміст та вид права користувача у яких може бути визначений не чітко. У таких випадках зміст правочину, яким встановлено сервітут, витлумачуватиметься судом за правилами ст.213 ЦК України.

 

 Підстави припинення сервітутів встановлює ст.406 ЦК України та ст.102 Земельного кодексу України.

 

 Сервітут є правом на чужу річ ("iura in re аliena"), а тому він не може обтяжувати річ на користь особи, яка є її власником. Коли особа, яка володіє сервітутом, набуває право власності на майно, яке її сервітут обтяжує, то цей сервітут припиняється в силу поєднання (злиття) обох прав (ст.406 п.1). Підставою виникнення подібної ситуації може бути договір, прийняття спадщини тощо. У римському праві цю підставу передає відомий вислів nemini (nulli) res sua servit [16, с.203].

 

 Сервітут може бути припинено шляхом відмови від права особою, в інтересах якої він був встановлений. Коли сервітут встановлювався на певний строк, то наслідком спливу цього строку буде його припинення.

 

 Оскільки встановлення сервітуту може бути пов’язано з певними особливими чи надзвичайними обставинами, то з припинням цих обставин припиняється і сервітут.

 

 Можливі випадки припинення сервітутів у порядку погашувальної давності. Якщо управнена особа не користується правом, яке надає їй сервітут протягом трьох років підряд, її право припиняється – погашається. Необхідною умовою такого припинення сервітутного права є невикористання управненою особою свого права упродовж трох років підряд. Стаття 405 ЦК встановлює загальний трирічний строк для погашення сервітутного права, проте у законодавстві можуть встановлюватись спеціальні строки припинення сервітутів. Зокрема, згідно із ст.405 ЦК, член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності і невикористання свого права без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

 

 Підставою припинення особистого сервітуту, у тому числі особистих земельних сервітутів, є смерть управненої особи, на користь якої було встановлено цей сервітут. Особисті сервітути встановлюються на користь конкретної особи і призначені забезпечити їй певні можливості, які в даній ситуації не можуть бути їй забезпечені в інший спосіб. Тому право, яке надає особистий сервітут має особистісний характер і не може переходити в порядку правонаступництва. Зі смертю особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут на чуже майно сервітутне право припиняється.

 

 За наявності обставин, які мають істотне значення сервітут, може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна.

 

 Підстави припинення земельних сервітутів встановлює Земельний кодекс України. Згідно з ЗК, дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; рішення суду про скасування земельного сервітуту; закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

 

 На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена у судовому порядку: 1) у випадках припинення підстав його встановлення; 2) коли встановлений земельний сервітут унеможливлює використання земельної ділянки, яку він "обт’яжує", за її цільовим призначенням.

 

––––––––––––––––––––

 

1. Гражданское право Украины /Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко/. Харьков: Основи,1996. – Ч.1.

2. Гражданское и торговое право капиталистических государств. – М.: Международные отношения,1993.

3. Милан Бартошек. Римское право (понятия, термины, определения). – М.: Юрид. лит., 1989.

4. С.Дністрянський. Австрийське право обліґацийне. Львів: НТШ, 1901. – Вип.І.

5. С.Дністрянський. Австрийське право обліґацийне. Львів: НТШ, 1902. – Вип.2.

6. С.Дністрянський. Річеве право. – Прага, 1923

7. С. Дністрянський. Цивільне право. – Відень, 1919.

8. А.Довгерт.Система приватного права та структура нового Цивільного кодексу України //Українське право. – 1997. – Число 1.

9. Земельний кодекс України. Коментар. – Харків, 2002.

10. О.С. Йоффе. Избранные труды по гражданскому праву. – М: Статут,2000.

11. О.Огоновський. Австрийске общее право приватне. – Львів.1880.

12. О.Огоновський. Систем австрийского права приватного. Науки загальні і право річеве. – Львів: 1897. – Т.1.

13. Памятники римского права. – М.: Зерцало, 1997.

14. О.А. Підопригора. Основи римського приватного права. – К.: Вища шк. 1995.

15. И.А. Покровский. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1998.

16. Римское частное право: Учебник под ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. – М.: Новый юрист, 1997.

17. Ф.К. Савиньи. Обязательственное право. – М., 1876.

18. В.И. Синайский. Русское гражданское право. – М.: Статут, 2002.

19. В.М. Хвостов. Система римского права:Учебник. – М.: Спартак, 1996.

20. Цивільний кодекс України. Проект (20 березня 1996 року). – К.,1996.

21. Цивільний кодекс України. Проект (25 серпня 1996 року) // Українське право. – 1996. – 2(4).

Г.Ф.Шершеневич:Учебник русского гражданского права. – М.: Спаркс, 1995.

© Мартин В., 2004


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .