nashe pravo
/ ГоловнаНеділя, 22 Жовтня 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Джерела конституційно-правового регулювання комунальної власності в Україні

Володимир Гірняк // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія юридична. 2003. Вип. 38. С.182-190 21.06.2005, 19:07

e-mail: [email protected]

 

Питання про джерела конституційного права України в науці конституційного права є одним з найдискусійніших та найбільш проблемних. Цим питанням присвятили свої праці В. Годованець, В. Кампо, В. Копейчиков, В. Кравченко, В. Погорілко, Ю. Тодика, О. Фрицький та інші автори. Однак питання про конституційно-правові джерела регулювання питань комунальної власності залишається одним з найменш розроблених, а тому потребує пильної уваги.

 

З метою обґрунтування ролі та значення системи джерел конституційного права у цілому та її окремих різновидів в регулювання відносин комунальної власності в статті висвітлюватимуться такі питання:

 

 а) місце і роль різних джерел конституційного права у регулюванні вищезазначених відносин комунальної форми власності, теоретичних і практичних засад функціонування цих джерел;

 

 б) співвідношення юридичного і фактичного змісту конституційно-правового регулювання цих відносин в умовах трансформації місцевого самоврядування (від традиційної до інноваційної або європейської моделі його розвитку);

 

 в) особливе значення судової практики для конституційно-правового захисту права комунальної власності у відносинах органів місцевого самоврядування;

 

 г) законодавче регулювання питань комунальної власності.

 

 Запропонований напрям наукових досліджень джерел конституційного права має значні перспективи, оскільки служить розв’язанню однієї із недостатньо з’ясованих проблем місцевого самоврядування: законодавчого врегулювання питань комунальної власності. Очевидно, що дана тема потребує фундаментальних конституційно-правових досліджень, які б дали змогу прийняти оптимальний варіант законодавства про комунальну власність. Такі дослідження збагатять теорію і практику конституційного джерелознавства як самостійного наукового напряму.

 

 У науці конституційного права важлива роль приділяється питанню джерел конституційного права, тобто формам виразу норм цієї галузі права. В науці відомі дві основні точки зору на ці джерела, представлені юридичною та реалістичною школами конституційного права [1, с.128-130, с.142-145, с.326-329].

 

 Юридична школа обмежує коло джерел виключно нормативно-правовими або прирівняними до них правовими актами (наприклад, рішеннями органу конституційної юрисдикції), тоді як реалістична школа визнає в якості джерел конституційного права, крім нормативно-правових актів, також й інші джерела права: судові прецеденти, договори, звичаї, навіть доктрину (детальніше про реалістичну школу права, наприклад, див.:[2, с.38-43]).

 

 Проаналізувавши праці українських вчених-конституціоналістів, бачимо, що одні автори до джерел конституційного права відносять нормативно-правові акти (Конституція України, закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти місцевого самоврядування), акти Конституційного Суду України, конституційні та міжнародні договори, конституційні прецеденти та правові звичаї [3, с.46-51], а інші до цих джерел відносять тільки нормативно-правові акти та міжнародні договори [4, с.19].

 

 У цілому в українській науці конституційного права, попри особливості в позиціях деяких авторів, переважає точка зору юридичної школи. І це не випадково. Юридична школа конституційного права традиційно є офіційною школою, яка закладає основи юридичної ідеології в суспільстві [5, с.135-188].

 

 Проте аналіз конституційної практики вказує на те, що нормативно-правова і фактична система джерел конституційного права в Україні далеко не збігаються. Традиційна модель політичної системи, яка склалась в Україні з середини 1990-х років, привела до створення в державі умов для порівняно довільного тлумачення та застосування норм конституційного права. Тому нерідко органи і посадові особи державної влади та місцевого самоврядування, інші суб’єкти конституційно-правових відносин створюють на практиці численні конституційні прецеденти, формують конституційні звичаї, укладають конституційні угоди та використовуються норми конституційно-правової доктрини (коментарі, підручники, офіційні концепції).

 

 Існуючі розбіжності між нормативно-правовою і фактичною системою джерел конституційного права в Україні, звичайно, дещо ускладнюють працю юристів, але професійна честь і гідність зобов’язує знаходити відповіді на поставлені питання і в цій складній ситуації. У перспективі завдяки європейському вибору України ці дві системи джерел повинні зблизитись, а саме конституційне право – стати максимально реальним і стабільним [6, с.65-69].

 

 Однак, крім загальних проблем, існують певні особливості стосовно джерел конституційно-правового регулювання окремих його об’єктів. Це вказує на те, що реально існуюча система джерел конституційного права залежно від об’єкта регулювання може модифікуватись.

 

 У зв’язку з вищевикладеним значний інтерес викликає тема джерел конституційно-правового регулювання комунальної власності в Україні. Як відомо, комунальна власність – це публічна форма власності, яка належить територіальним громадам та їхнім об’єднанням. А проте конституційний інститут комунальної власності не дістав належного та достатнього: законодавчого регулювання; судового захисту; застосування у практиці органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

 

 Тому в цілому конституційно-правовий інститут комунальної власності переживає кризу, з якої його вивести може тільки нове покоління законодавства про місцеве самоврядування та оновлена практика його застосування і захисту. Це законодавство і практика повинні спиратись, на нашу думку, не на традиційний, а на ліберальний конституціоналізм, який має утвердитись з реалізацією європейського вибору України та запровадженням європейської моделі політичної системи [7, с.5-14].

 

 Для докладнішого висвітлення цієї теми зупинимось на питаннях конституційної історії комунальної власності, а також на характеристиці таких джерел її конституційно-правового регулювання, як нормативно-правові акти та прецедентне право.

 

 Досліджувана форма публічної власності з’являється на українських землях наприкінці ХІХ ст. у період їх входження до складу двох імперій – Австро-Угорської та Російської. Існування особливої комунальної власності територіальних громад підтверджували й акти Української Центральної Ради та інших вищих органів державної влади періоду національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр.

 

 З перемогою радянської влади на більшій території України (1920-1921) комунальна власність, як і місцеве самоврядування, були скасовані, а сама власність передана у власність радянської держави. На західноукраїнських землях комунальна власність зберігалась до 1939-1940 рр., поки ці землі не були окуповані радянською та фашистськими державами.

 

 У пострадянський період термін "комунальна власність" вперше з’явився в нині діючому Законі України "Про власність", прийнятому Верховною Радою України 26 березня 1991 р. Відповідно до ст.31 цього закону, в Україні поряд із загальнодержавною власністю з’явилась і державна комунальна власність як власність окремих адміністративно – територіальних одиниць. Фактично назва "державна комунальна власність" відображала нерозмежованість об’єктів державної і власне комунальної власності, яка існує, певною мірою й понині [8, с.25].

 

 Суб’єктами права державної комунальної власності було визначено адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Закон не визначив вичерпного переліку об’єктів права державної комунальної власності, а тільки зазначав, що таким може бути, крім переліченого у законі, й інше майно, необхідне для забезпечення економічного та соціального розвитку відповідної території.

 

 Відносна визначеність об’єктів права державної комунальної власності дала право тлумачити його як таке, що обмежене тільки об’єктами, які перебувають на виключному праві приватної, колективної чи загальнодержавної власності. На практиці коло об’єктів права державної комунальної власності було досить обмеженим.

 

 На виконання закону "Про власність" Кабінет Міністрів України 5 листопада 1991 р. ухвалив постанову "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно – територіальних одиниць (комунальною власністю)".

 

 Майно, яке перебувало на той час у загальнодержавній власності, передавалось у державну комунальну власність. Однак вона передавалась областям, а вже області (в особі виконавчих комітетів обласних Рад народних депутатів), відповідно до п.3 даної постанови, розмежовували майно між власністю областей, міст Києва та Севастополя, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя за участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів. Тобто безпосередньо області визначали, яке майно відноситься до їхньої власності, а яке передавалось ними на нижчий рівень адміністративно-територіального поділу [9, с.1].

 

 Така політика держави у галузі формування комунальної власності привела до того, що низові адміністративно-територіальні одиниці – села, селища і міста були поставлені у залежність від областей. Фактично така політика відповідала традиційній (номенклатурній) моделі місцевого самоврядування, що поступово складалась.

 

 Конституція України 1996 р. уточнила форми власності в державі: вона визнала комунальну власність як самостійну і незалежну від держави форму публічної власності. Про це йдеться у ст.41 Конституції. Відтак значною мірою втратив юридичну силу закон "Про власність", який, на жаль, не приведено у відповідність до Конституції, як і підзаконні акти, що були прийняті на його основі.

 

 Звичайно подібна практика збереження застарілих актів, яка характерна для традиційної моделі політичної системи, шкодить справі та створює атмосферу незавершеності процесів виокремлення комунальної власності як самостійної форми публічної власності. Однак деякі автори вважають, що саме Конституція "жодним чином не визначає і не гарантує її правового режиму" [10, с.166].

 

 У Конституції України інститут комунальної власності набув не тільки юридичного визнання, але й певних гарантій реалізації. В ст.142 фактично визначено приблизний перелік об’єктів права комунальної власності. До цих об’єктів відносяться рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад [11, с.68].

 

 Конституція України закріпила статус комунальної власності як складного конституційно-правового інституту, реалізація якого залежить від багатьох суб’єктів конституційного права: громадян, територіальних громад, органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади тощо. По суті, Конституція заклала такі основи реалізації комунальної власності, які дають змогу з допомогою конституційно-правових важелів гарантувати її належне та конституційне використання.

 

 Для правового регулювання важливо, щоб Конституція також виконувала функцію критерію конституційності актів про комунальну власність, зокрема парламенту, уряду, глави держави та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Однак поки що жоден акт про комунальну власність не був предметом перевірки на конституційність у Конституційному Суді України.

 

 Попри всю важливість конституційно – правового регулювання комунальної власності, життя потребує також її законодавчого регулювання. Серед актів конституційного права це питання, найперше, регулює Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. [12, с.17-72]. Цей закон, з одного боку, відтворює положення Конституції, а з іншого – їх конкретизує та деталізує.

 

 На відміну від закону України "Про власність" 1991 р., який запровадив ієрархічний принцип розподілу комунальної власності і тим самим сприяв нарощуванню комунальної власності в областях і районах закон "Про місцеве самоврядування в Україні" 1997 р. вводить принцип пріоритету прав територіальних громад на об’єкти комунальної власності. Так, згідно з п.10 Прикінцевих та перехідних положень закону 1997 р., майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку було передане державою до комунальної власності адміністративно – територіальних одиниць базового рівня та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад.

 

 Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким, відповідно до Конституції України, здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи.

 

 Отже, відповідно до закону 1997 р., сьогодні на рівні областей та районів немає об’єктів комунальної власності області чи району, а є тільки об’єкти спільної комунальної власності територіальних громад – відповідно області чи району. Такий висновок підтверджується також п.1 ст.60 закону 1997 р., відповідно до якого територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, одержані від їх відчуження.

 

 Відповідно до п.4 ст.60 закону 1997 р., районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їхньої спільної комунальної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Проте термін "управління" ніде законодавчо не визначений, що створює проблеми як на теоретичному, так, особливо, і на практичному рівні щодо розпорядження обласними та районними радами чи обласними та районними державними адміністраціями майном, яке є власністю територіальних громад.

 

 Проблеми управління комунальною власністю є найскладнішими для системи місцевого самоврядування. Далеко не у всіх територіальних громадах наведено належний облік об’єктів, комунальної власності, проведена їх фінансово-економічна оцінка тощо. Тому часто ці об’єкти використовуються неефективно, а то й просто розбазарюються.

 

 Розглянемо судово-господаську практику з питань комунальної власності.

 

 Крім нормативно-правових актів, як джерел конституційно-правового регулювання інституту комунальної власності, важлива роль належить також прецедентному праву, передусім, судовій практиці. Відомо, що ця практика, як джерело конституційного прецедентного права виступає у двох формах: в особі рішень з окремих справ, які мають принципове значення для судової системи і які стають зразком для вирішення аналогічних справ та у формі узагальнення судової практики, яке здійснюють Верховний Суд України чи вищі спеціалізовані суди України.

 

 Щодо конституційного прецедентного права з питань комунальної власності, то воно насамперед розвивається у формі узагальнень практики господарських судів Вищим господарським судом України.

 

 Зокрема, в коментарі до рішення Вищого (тоді ще) арбітражного суду України №1/48 від 28 вересня 1998 р. було зазначено, що нова Конституція України змінила основи комунальної власності: віднесла її до власності територіальних громад населених пунктів, а не до адміністративно -територіальних одиниць, якими є райони та області. Майно, яке раніше передавалось до комунальної власності областей і районів, стало комунальною власністю населених пунктів [13].

 

 В іншому випадку інформаційним листом №01-8/98 Вищий господарський суд України від 31 січня 2001 р. націлював гоподарські суди на те, що право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах, які, згідно зі ст.143 Конституції України, безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності [14].

 

 Що ж до районних і обласних рад, то їхні повноваження стосовно користування і розпорядження таким майном має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад. Визнання інституту доручення у відносинах з управління комунальною власністю є важливим прецедентом, який дає можливість зробити контроль за управлінням об’єктами комунальної власності з боку обласних чи районних рад більш предметним та вмотивованим.

 

 Конституційне прецедентне право у сфері комунальної власності розвивається також органами місцевого самоврядування. Спираючись на Конституцію та закон 1997 р., деякі територіальні громади, наприклад, намагаються створити судові прецеденти і повернути собі об’єкти права комунальної власності, які легально знаходяться в управлінні областей чи районів.

 

 Наприклад у 2002 р. територіальна громада міста Львова в особі її міського голови Буняка Л.К. подала судовий позов до Львівської обласної ради з вимогою повернути деякі об’єкти комунальної власності, які перебувають в управлінні обласної ради, у власність територіальної громади міста Львова. У цій заяві було зазначено, що все комунальне майно, яке перебуває на території відповідної територіальної громади і задовольняє її потреби, належить винятково цій громаді. Тому Львівська обласна рада, на думку позивача, немає ніяких повноважень щодо управління майном, яке знаходиться на території міста, якщо власник, тобто територіальна громада міста, на це її не уповноважував. Однак Львівський обласний господарський суд не пішов на створення вкрай небезпечного прецедента, який міг би привести до спроб радикального перерозподілу комунальної власності між містами обласного значення та областями.

 

 Отже, виходячи з нормативно-правових та прецедентних джерел конституційно-правового регулювання інституту комунальної власності можна переконатись, що відбувається процес упорядкування відносин комунальної власності. Районні та обласні ради, які є розпорядниками об’єктів спільної комунальної власності територіальних громад, не мають права розпоряджатися цими об’єктами за правилами вільного розсуду. Так само і територіальні громади сіл, селищ і міст не можуть вимагати передачі їм в індивідуальну комунальну власність об’єкти, які становлять спільну комунальну власність.

 

 З викладеного бачимо, що навіть невеликий аналіз проблем конституційно-правового регулювання інституту комунальної власності переконує у тому, що корінні проблеми нинішнього стану цієї форми власності існують через невирішеність проблем переходу України від традиційної до європейської моделі політичної системи.

 

 Цей перехід, передусім, повинен стимулювати пошуки законодавчого регулювання питань комунальної власності. Сьогодні у Верховній Раді України зареєстровано три законопроекти, які присвячені управлінню комунальною власністю, і кожен з них дає своє бачення на розв’язання проблем цієї форми власності. Опишемо їх.

 

 1. Проект Закону України "Про право комунальної власності", внесений народними депутатами України Л. Пашковським, Р. Безсмертним, В. Акопяном, О. Жовтісом зазначає, що комунальна власність – одна із форм власності, право користування, володіння і розпорядження якою належить територіальній громаді. Спільна власність територіальних громад – майно комунальної власності, яке за рішенням територільних громад чи їхніх представницьких органів об’єднується для забезпечення спільно визначених функцій та завдань [15].

 

 Власність області (району) – це власність, суб’єктом права якої є відповідно спільність жителів області чи району, обласні та районні органи місцевого самоврядування. Ця власність покликана забезпечувати функції і діяльність обласних та районних органів місцевого самоврядування.

 

 Проте цей даний проект закону не дає відповіді на питання про принципи розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування первинного (село, селище, місто) та вторинного (область, район) рівнів стосовно управління комунальним майном.

 

 2. Інший проект Закону України "Про право комунальної власності" був внесений народними депутатами України О. Морозом та В. Семенюк. Порівняно з попереднім проектом закону новим тут є те, що в ньому зроблена спроба за допомогою перехідних положень врегулювати тимчасово питання компетенції щодо майна обласних та районних рад, з одного боку, і сільських, селищних, міських рад – з іншого [16].

 

 Зокрема, у цьому проекті закону зазначається, що передача майна із спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що знаходяться в управлінні району (області), до комунальної власності відповідних територіальних громад здійснюється за рішенням сільських, селищних, міських рад та за відповідним рішенням трудового колективу комунального підприємства.

 

 Слабким місцем двох вищезазначених проектів законів є, зокрема, уникнення їхніх авторів визначення поняття "управління комунальною власністю" та функціональне розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць.

 

 3. Проект Закону України "Про право комунальної власності та управління об’єктами права комунальної власності", внесений народним депутатом В. Матвєєвим, пропонує свій варіант вирішення вищезазначених проблеми.

 

 Відповідно до цього законопроекту, управління об’єктами права комунальної власності – це здійснення органами місцевого самоврядування та уповноваженими ними органами, іншими суб’єктами повноважень щодо реалізації прав територіальної громади як власника цих об’єктів, пов’язаних з їх ефективним використанням та розпорядженням відповідно до законодавтсва України з метою задоволення жителів територіальної громади у роботах, послугах, інших громадських потребах [17].

 

 Автор законопроекту пропонує поділити об’єкти права спільної власності територіальних громад на майно, яке до 12.червня 1997 р. (тобто до набрання чинності закону "Про місцеве самоврядування в Україні") було передане до комунальної власності областей і районів, а також на майно, яке за пропозиціями територіальних громад сіл, селищ, міст передавалось в управління обласних, районних рад, чи набуте останніми на законних підставах.

 

 В першому випадку виникає спільна сумісна власність, яка поділу не підлягає, а у випадку добровільного об’єднання майна територіальних громад виникає спільна часткова власність. Однак практично механізм управління комунальним майном чітко не визначено.

 

 Отже, вищезазначені проекти законів мають право на існування, проте жоден з них достатньо повно не вирішує проблем управління комунальною власністю. Доцільно було б чітко визначити в законі комунальне майно, яке перебуває в спільній власності територіальних громад (наприклад, майно, яке забезпечує діяльність відповідної районної чи обласної ради та їх структурних підрозділів, задовольняє потреби всіх територіальних громад області чи району). Стосовно іншого комунального майна необхідно встановити, що воно належить відповідним територіальним громадам та визначити механізми передачі цього майна територіальним громадам.

 

 Стосовно управління майна обласними та районними радами, тона нашу думку, необхідно у законі закріпити, що управління в даному випадку включає в себе як володіння та користування, так і розпорядження цим майном. Оскільки, наприклад, відповідні обласні ради формуються на основі пропорційного представництва територіальних громад відповідної області, ці громади можуть одночасно делегувати їм свої повноваження щодо чітко визначеного комунального майна.

 

 Отже, Конституція України та закон "Про місцеве самоврядування в Україні" зробили суттєвий крок в урегулюванні питань формування та управління комунальною власністю. А втім уже кілька років на порядку денному гостро стоїть питання про прийняття першого закону "Про комунальну власність та управління об’єктами комунальної власності", який з позицій уже нового покоління законодавства, заснованого на пріоритеті прав і свобод громадян, врегулює основні питання функціонування цієї форми власності.

 

––––––––––––––––––––

 

1. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс,

2. 1988. – 640 с.

3. Кампо В.М., Нижник Н.Р., Шльоер Б.П. Становлення нового адміністративного права України. Науково-популярний нарис / За заг. ред. В.М. Кампо. – К.: Вид. дім "Юрид. книга", 2000. – 60с.

4. Фрицький О.Ф Конституційне право України. Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.

5. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, Погорілка В.Ф., Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. –

6. 376 с.

7. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Харьков: Факт, 2000. – 608 с.

8. Пухтинський М.О.,Павленчик П.Т., Князєв В.М. Розвиток місцевого самоврядування в Україні: стан, проблеми, перспективи. – К.: Логос, 2002. – 212 с.

9. Государственное право Германии. Сокращенный перевод с немецкого семитомного издания. – М., 1994. – Том 1. – 311 с.

10. Закон України "Про комунальну власність" // Галицькі контракти. -1996. – №42. – жовтень.

11. Постанова Кабінету Міністрів України Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно – територіальних одиниць (комунальною) власністю від 5 листопада 1991 року №311. Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сборник нормативных актов. – Харьков: ООО Одиссей, 2002. – 448 с.

12. Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990-х років. – К., 1999. – 252 с.

13. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

14. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №24. – С. 379-429.

15. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – №10: Місцеве самоврядування в Україні. – 448 с.

16. Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів, прийняте листом Вищого Арбітражного суду України від 17 серпня 1998 року №01 – 8/314.

17. Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності та його захистом. Із змінами і доповненнями, внесеними листом Вищого господарського суду України від 7 травня 2001 року №01-8/555.

18. Проект Закону про право комунальної власності, підготовлений народними депутатами Безсмертним Р., Акопяном В., Жовтісом О. від 22 липня 1998 року №1263.

19. Проект Закону про право комунальної власності, підготовлений народними депутатами Морозом О., Семенюк В. від 20 липня 2000 року №1263 – 3.

20. Проект Закону про право комунальної власності та управління об’єктами права комунальної власності, підготовлений народним депутатом Матвєєвом В. від 14 травня 2002 року №0952.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .