Рішення Судової палати Верховного Суду України: погляд науковця і громадянина

Рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р. у справі за скаргою довіреної особи кандидата у Президенти України В.А. Ющенка на дії, рішення та бездіяльність Центральної виборчої комісії викликало у декого різку критику та несприйняття. «Є політичним», «не в правовому полі», «суперечить Конституції», «не в рамках закону», «незаконне рішення», — так відреагували на нього окремі політики — українські та з ближнього зарубіжжя. «Рішення суду не визнаємо», — поспішили повідомити окремі журналісти, наче визнання з їхнього боку має якесь юридичне значення [1].

Чи дійсно рішення Судової палати у цивільних справах дало хоча б найменший привід для такої критики? Спробую розібрати всі деталі, з яких складається це судове рішення, зачепивши принагідно близькі до них проблеми загальної теорії права, не претендуючи, звичайно, на повноту та незаперечність своїх думок і висновків.

Згідно зі ст. 71 Конституції України вибори є вільними. Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Відповідно до Першого протоколу від 20 березня 1952 р. до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ратифікована Верховною Радою України — Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР; далі — Конвенція) Високі Договірні Сторони зобов'язалися проводити вільні вибори в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу. Гарантом цих прав та свобод людини і громадянина, в тому числі права на вільні вибори, є Президент України.

Згідно зі ст. 2 Закону від 30 червня 2004 р. № 1932-ІV «Про Центральну виборчу комісію» комісія забезпечує дотримання передбачених Конституцією та законами України принципів і засад виборчого процесу, реалізацію виборчих прав громадян України. До загальних повноважень ЦВК відповідно до ст. 17 цього Закону віднесено, зокрема, забезпечення додержання принципів та засад виборчого процесу, контроль за дотриманням учасниками виборчого процесу вимог законодавства про вибори.

У тексті присяги члена Центральної виборчої комісії (далі — ЦВК) записано таке: «...присягаю... бути чесним, об'єктивним та неупередженим..., забезпечувати реалізацію і захист виборчих прав громадян України...»

Однак виборчі права громадян України були системно і різнопланово порушені на всіх етапах виборчого процесу, й особливо під час другого туру голосування.

Позбавлений президентських гарантій і гарантій з боку ЦВК конституційний принцип свободи виборчого волевиявлення так і застиг на папері. Це означало, що Україна не виконала своїх міжнародно-правових зобов'язань. У ситуації, що склалася, залишалася надія на Верховну Раду України та Верховний Суд.

27 листопада 2004 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 2214-ІV «Про політичну кризу у державі, що виникла у зв'язку з виборами Президента України». Верховна Рада, піклуючись про збереження громадянського миру і спокою в Україні, дбаючи про необхідність забезпечення з'ясування волевиявлення українського народу на виборах Президента України, а також усвідомлюючи відповідальність за ситуацію в країні та подолання політичної кризи, постановила «визнати недійсними результати повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 р., що відбулося з порушеннями виборчого законодавства і не відображає повною мірою волевиявлення народу» (п. 1). Ця постанова була названа багатьма політичною.

Згідно зі ст. 91 Конституції Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти. В жодній статті Конституції не названо види постанов: правові, політичні чи політико-правові.

Верховна Рада України може приймати заяви, які однозначно не є правовими документами, а виключно — актами політичними. Вона прийняла велику кількість постанов разової, спеціальної дії, правовий характер яких ні в кого не викликав заперечень. Вважати названу вище Постанову Верховної Ради актом лише політичним, на мою думку, недостатньо, оскільки вона має одночасно вважатись і актом правовим.

Відповідно до чинного законодавства до компетенції Верховної Ради не входить можливість визнання недійсними результатів повторного голосування. Але оскільки йдеться не про звичайну, а про надзвичайну ситуацію, Верховна Рада могла вжити всіх заходів, спрямованих на подолання кризи в державі. Це прямо випливало із принципу верховенства права.

Визнання недійсними результатів повторного голосування потребувало скасування відповідних актів, винесених ЦВК. Це зміг зробити лише суд.

У Постанові Верховної Ради була також дана оцінка повторного голосування як такого, що відбулося з порушенням виборчого законодавства і не відповідало повною мірою волевиявленню народу.

Верховна Рада України є найвищим представницьким органом у державі. Оцінка Верховною Радою тієї чи іншої ситуації є найвагомішою, найавторитетнішою.

Відповідно до ст. 32 Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. (далі — ЦПК1963 р.) і ст. 61 нового ЦПК обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Обставина, зафіксована у Постанові Верховної Ради України, має вважатися загальновідомою з моменту її опублікування. Але яким чином мало би відбуватися її визнання судом?

Чи може сторона, яка заперечує обставину, зафіксовану в Постанові Верховної Ради, надавати суду відповідні докази, і чи має право суд їх прийняти? Чи має право інша сторона, змагаючись із нею, подавати суду докази на підтвердження цієї обставини? На кожне із цих питань можна відповісти ствердно.

Чи має право суд зробити висновок, відмінний від висновку Верховної Ради? За загальним правилом, ні. Тобто мова мала б йти про особливу преюдиційність, але усталене розуміння цього правничого терміну до ситуації, що аналізується, застосоване повною мірою бути не може.

Поряд із цим не можна виключити право Верховного Суду України на основі зібраних у судовому процесі доказів вирішити справу інакше, ніж це мало би випливати зі змісту Постанови Верховної Ради.

Зібрані Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України докази підтвердили загальні висновки, зроблені Верховною Радою України.

Згідно зі ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в державі. Це означає, що немає і не може бути спору, який не міг би бути предметом судового розгляду, навіть якщо у спеціальному законі можливість звернення до суду не передбачена.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи порушені, має право на ефективний засіб захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

У ЦПК 1963 р. міститься гл. 30-Б «Скарги на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України...», а це виключає будь-який сумнів щодо можливості судового контролю за законністю виборів глави держави. Отже, можливість судового контролю за діяльністю ЦВК прямо передбачена законом.

Виборчим законодавством встановлено різноманітні строки для судового оскарження дій, рішень чи бездіяльності виборчих комісій. Якою є їхня правова природа? Чи можна їх підвести під категорію «позовна давність»?

Позовна давність вважається цивільно-правовим інститутом. Однак вона застосовується і при вирішенні інших спорів: сімейних, трудових, земельних. Тому можна сказати, що позовна давність — це інститут приватного права.

Оскільки в радянський період оскарження до суду дій, рішень, бездіяльності органів державної влади не допускалося, питання поширення окремих норм інституту позовної давності на спори, що випливали з публічних правовідносин, не виникало.

Однак така проблема існує. Пропущення строків, визначених у виборчому законодавстві, може бути зумовлено поважними причинами (викраденням чи знищенням документів, заподіяння особі тяжких тілесних ушкоджень). За таких умов суд має право визнати причини пропущення строку на звернення зі скаргою до суду поважними і захистити порушене право чи інтерес. До внесення відповідних змін до виборчого законодавства суд вправі застосувати аналогію закону або аналогію права. Така можливість прямо передбачена у ст. 11 ЦПК 1963 р. і ст. 8 нового ЦПК.

Принагідно можна зробити висновок і про те, що при розгляді скарги на дії, рішення чи бездіяльність ЦВК не може мати вирішального значення і факт неоскарження дій, рішень чи бездіяльності територіальних виборчих комісій, якщо незаконність їхніх дій чи бездіяльності належним чином доведена. Такий підхід до вирішення проблеми унеможливить утвердження «законності» незаконного рішення.

У ч. 1 ст. 8 Конституції України вперше проголошено визнання та дію принципу верховенства права. Але це не означає, що зазначений принцип фактично не діяв до прийняття Конституції. Він широко використовувався судами при призначенні міри кримінального покарання, розгляді цілої низки цивільних спорів. Принцип верховенства права використовувався при трактуванні оцінюваних понять, яких у національному законодавстві є чимало. Тому можна сказати, що принцип верховенства права існував не лише в площині кабінетно-наукових дискусій.

У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» поняття принципу верховенства права сформульоване як вимога розгляду справи у встановлені строки та відповідно до закону. На той момент важливою була позиція Верховного Суду з точки зору утвердження верховенства Конституції, тому на трактування ним суті принципу верховенства права належної уваги звернуто не було.

Не можна не побачити, що зміст принципу верховенства права був ототожнений зі змістом принципу верховенства закону. Однак верховенство права і верховенство закону — це не тотожні юридичні категорії.

Принцип верховенства права перетворює суд з пасивного провідника букви закону в активного захисника свобод, прав, інтересів людини, часом — і від закону, якщо він суперечить конституційним чи конвенційним нормам про права людини. «Суддя стоїть на сторожі права навіть проти законів», — так писав академік С. Дністрянський ще на початку ХХ ст. [2] «Фундаментальні принципи мають вищу юридичну силу, ніж звичайне законодавство», — вважає С. Шевчук [3], продовжуючи ідеї свого видатного попередника.

Могутній дух змін не міг залишити байдужими до цієї проблеми і самих суддів. Як вважає суддя Верховного Суду України Д. Лилак, «можна б говорити про спрямованість суспільної думки на настрої «природно-правові» [4]. Такі настрої почали формуватись у суддівському корпусі України не лише під впливом ст. 8 Конституції. Цьому сприяло вивчення міжнародних конвенцій, ознайомлення з рішеннями Європейського суду з прав людини.

Саме принцип верховенства права дав можливість Верховному Суду знайти вихід із ситуації, що склалася: призначити ще одне повторне голосування, хоча Законом «Про вибори Президента України» (в редакції від 18 березня 2004 р.) цього не передбачено.

Застосування Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України ст. 8 Конституції, безумовно, додасть суддям професійної та громадянської відваги.

Перепоною на шляху дії принципу верховенства права дехто із суддів вважає ст. 129 Конституції, за якою судді підкоряються лише закону. Однак для того, щоб говорити про колізію статей 8 та 129 Конституції, на мою думку, немає достатньої підстави. Оскільки дія принципу верховенства права закріплена в Основному Законі України, вирішення справи відповідно до цього принципу є нічим іншим як вирішенням справи відповідно до закону. Тобто відступу від засад законності при здійсненні правосуддя не буде, якщо суд «підправить» закон щодо конкретної ситуації, тобто ad hoc відповідно до законів права: справедливості, добросовісності та розумності.

Принцип верховенства права є інструментом не лише в руках суду. Він, як засвідчила названа вище Постанова Верховної Ради України, має всеосяжну дію, проникаючи в усі сфери суспільного життя.

Згідно зі ст. 2436 ЦПК 1963 р. скарги на рішення, дії або бездіяльність ЦВК розглядає Верховний Суд України у складі трьох суддів.

Скарга довіреної особи В.А. Ющенка розглядалась усім складом Судової палати у цивільних справах. Це дало можливість забезпечити незалежність суддів, посилити авторитет рішення та повагу до нього. Вирішення питання про такий склад суду було виправданим із психологічної точки зору.

Гласність судового розгляду означає право не лише сторін, заінтересованих осіб, а й інших громадян бути присутніми в залі судового засідання. Стаття 10 ЦПК 1963 р. не розкривала повністю зміст цього конституційного принципу; зокрема, у ній не передбачено трансляцію судового засідання по радіо та телебаченню.

Як записано у ч. 8 ст. 6 ЦПК, що набрав чинності з 1 січня 2005 р., така трансляція можлива на підставі ухвали суду, за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

Трансляцію по радіо та телебаченню справи, яка мала дуже великий суспільний інтерес, стосувалася публічних, а не приватних відносин, слід беззастережно вітати. Це дало можливість не лише українській громадськості, а й громадянам інших держав оцінити масштабність порушень виборчого законодавства.

Усі побачили зневагу до основного політичного права громадян -права вільно обирати главу своєї держави. Пізнавальний, виховний вплив цього процесу є незаперечним. Він ще довго буде не лише своєрідним академічним підручником застосування норм цивільного процесуального права, а й застереженням для охочих порушити Конституцію та виборче законодавство.

Заявник надав суду різноманітні докази, які підтвердили висновок, зроблений у Постанові Верховної Ради України. Було доведено численні випадки порушення Закону «Про вибори Президента України», зокрема участь у передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, незаконне втручання з їхнього боку у виборчий процес, порушення законодавства при складанні виборчих списків, при голосуванні за відкріпними талонами, здійсненні голосування за межами виборчих дільниць тощо.

У процесі судового розгляду було встановлено бездіяльність ЦВК, яка жодного разу не відреагувала на численні повідомлення в ЗМІ про грубі порушення виборчого законодавства, з якими навіть пересічний громадянин мав можливість стикатися мало не щодня.

На момент оголошення ЦВК результатів виборів до неї ще не надійшли протоколи всіх територіальних виборчих комісій, не був закінчений розгляд у судах скарг на рішення територіальних виборчих комісій, термін розгляду цих скарг ще не закінчився.

Водночас відповідно до ст. 202 ЦПК 1963 р. рішення суду має бути законним та обгрунтованим. Вважаю, що рішення Судової палати у цивільних справах є таким. На підставі зібраних доказів Судова палата зробила висновок про порушення конституційних принципів виборчого права. Суд при цьому не схибив ні на йоту. Своє рішення він постановив, керуючись статтями 8, 71, 103, 124 Конституції України.

Верховний Суд зіслався також на ст. 13 Конвенції, яка закріпила право на ефективний засіб захисту, навіть якщо порушення права чи свободи було вчинено особами, що діяли як офіційні особи. Цим суд продемонстрував необхідність при вирішенні спору застосування і міжнародного договору як частини національного законодавства.

Відповідно до ст. 24310 ЦПК 1963 р. суд, встановивши, що рішення, дії чи бездіяльність виборчої комісії не відповідає виборчому законодавству, скасовує рішення комісії чи визнає її дії або бездіяльність незаконними і зобов'язує останню провести дії, передбачені виборчим законодавством.

Судова палата у цивільних справах визнала дії ЦВК щодо встановлення результатів повторного голосування з виборів Президента України та складання протоколу про результати повторного голосування від 24 листопада 2004 р. неправомірними. Судова палата скасувала Постанови ЦВК «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 р. та обрання Президента України» та «Про оприлюднення результатів виборів Президента України». Одночасно Судова палата зобов'язала ЦВК призначити повторне голосування у строк, визначений у ч. 1 ст. 85 Закону «Про вибори Президента України», та провести його у порядку, визначеному цією ж статтею.

Чи не перебрала Судова палата на себе повноваження ЦВК? Такі закиди неодноразово робились окремими «ображеними» політиками в Україні і за кордоном. Однак ці закиди не мали жодної підстави, а були спрямовані лише на те, щоби похитнути у суспільній думці переконання у законності рішення суду.

Як уже зазначалося, відповідно до ст. 24310 ЦПК суд мав право зобов'язати ЦВК до вчинення дії, передбаченої Законом «Про вибори Президента України», що суд і зробив, діючи відповідно до вимог закону. Тобто суд застосував своєрідну реституцію, повернувши В.А. Ющенка і В.Ф. Януковича у попереднє становище учасників другого туру голосування.

Чому суд не повернув виборчу кампанію до першого голосування чи взагалі не визнав вибори недійсними?

Найперше тому, що результати першого туру голосування ніким оскаржені у суді не були. Довірена особа В.А. Ющенка як скаржник не заявляв вимоги про визнання виборів недійсними. Ніхто інший такої вимоги до суду також не подавав. Тому Верховний Суд не досліджував доказів, які могли б бути підставою для визнання виборів недійсними. Суд відреагував на Постанову Верховної Ради України, винісши рішення, яке дозволило мільйонам громадян України зітхнути з полегшенням і надією.

За такої ситуації мова мала йти не лише про захист інтересів В.А. Ющенка. Адже моральна шкода завдана не лише йому. Постраждало все суспільство. І цю моральну шкоду, завдану кожному громадянинові країни, суд певною мірою відшкодував.

Це рішення Верховного Суду матиме, без перебільшення, історичне значення, знаменуючи собою реальне утвердження конституційних прав громадянина і засад судочинства. І в цьому аспекті його можна вважати актом політичним. Зроблено важливий крок уперед. Хочеться вірити, що так буде й надалі.

Рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України є остаточним і оскарженню не підлягає. Це й зрозуміло, адже Верховний Суд очолює всю систему судів загальної юрисдикції.

Але в Україні, відповідно до ст. 147 Конституції, існує також конституційна юрисдикція. Однак Конституційний Суд спорів (позовів, скарг) не розглядає, а тому сподівання декого на можливість втручання у цю справу Конституційного Суду України є даремним.

1 Факти. — 2004. — 14 груд. — С. 2.

2 Дністрянський С. Соціальне поняття права. Академічна юридична думка // За ред. Ю.С. Шемшученка. - К. 1998. - С. 233-234.

3 Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. — К., 2002. — С. 16—17.

4 Лилак Д.Д. Судочинство і проблеми суддівської правотворчості // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 9. — С. 68.