/ ГоловнаКримінальне право і процес Вівторок, 22 Березня 2016  
швидкий перехід
сервіс

Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору

Маляренко В. (Голова Верховного Суду України, кандидат юридичних наук, доцент) 09.08.2004, 12:12

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. Вона вперше закріпила таку засаду судочинства, як змагальність сторін та свободу в наданні ними судові своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гарантувала кожному судовий захист його прав і свобод.

 

17 липня 1997 р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (далі — Конвенція) і взяла на себе зобов'язання прийняти протягом року Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК) та діяти щодо прав і свобод людини у відповідності з цією Конвенцією. Зокрема, ст. 6 Конвенції передбачене право людини на ефективний засіб правового захисту та на справедливий судовий розгляд її справи в суді в розумні строки незалежним і безстороннім судом, а також право кожної людини, обвинуваченої у вчиненні злочину, вважатися невинною доти, поки її вину не буде доведено згідно з законом.

 

Прийняття Конституції та ратифікація Конвенції і ряду протоколів до неї обумовило необхідність значних змін у багатьох галузях права. Найбільш кардинально воно зачепило кримінальний процес. Але, незважаючи на обов'язки перед Радою Європи та на те, що Конституція України діє вже вісім років, КПК в Україні до цього часу не прийнятий. Ті зміни, які внесені в чинний КПК, не зняли всієї його проблематики.

 

В цих умовах діяльність органів дізнання та досудового слідства, а судів особливо, без приведення КПК у відповідність з Конституцією надзвичайно ускладнена.

 

Особливо болючою, теоретично необгрунтованою є проблема повернення судом справ на додаткове розслідування.

Пересічному громадянинові, а тим більше юристові слід знати, що повернення справи судом на додаткове розслідування для України не є традиційним. Навпаки, відповідно до ст. 13 Статуту кримінального судочинства Російської імперії, затвердженого 20 листопада 1864 р., який поширювався і на частину сьогоднішньої України, заборонялось «зупиняти вирішення справи під приводом неповноти, неясності або протиріччя законів. За порушення цього правила винні притягуються до відповідальності як за протизаконну бездіяльність влади»[1].

 

Повернути справу на додаткове розслідування у випадку неповноти слідства мав право лише прокурор. Що стосується суду, то згідно зі ст. 12 названого Статуту «всі судові установи зобов'язані вирішувати справи у точному розумінні існуючих законів, а у випадку неповноти, неясності або протиріччя законів, якими судиме діяння забороняється під страхом покарання, повинні обґрунтовувати рішення на загальному змісті законів»[2]. Тобто суд мав право лише постановити вирок обвинувальний чи виправдувальний або закрити справу. Зволікати, комусь повертати справу суд не мав права. В цьому була суть змагальності сторін, повага до права людини на справедливий і неупереджений суд, який проводиться в розумні строки, суд, який не обвинувачує чи шукає якісь шляхи для обов'язкового обвинувачення, не підміняє прокурора, а зобов'язує до того, щоб кожна сторона в процесі виконувала свої обов'язки з надзвичайною старанністю і добросовісністю.

 

Ті частини України, які раніше були у складі інших держав, також не знали інституту повернення судом справи на додаткове розслідування.

 

Слід знати, що і перший радянський Кримінально-процесуальний кодекс 1923 р. не знав інституту повернення судом справи на додаткове розслідування. Цей інститут з'явився в КПК 1927 р. і в подальшому був розвинутий під впливом тоталітарних уявлень про місце і значення суду не як органу правосуддя, а як органу боротьби зі злочинністю. З тим, який був цей суд, зокрема в період 1920— 1950 років, читач зможе ознайомитись у праці Пітера Соломона «Советская юстиция при Сталине»[3].

 

В радянський період тривалий час суд мав право за власною ініціативою відправити для проведення додаткового розслідування будь-яку справу публічного чи приватно-публічного обвинувачення, якщо на його погляд у справі була допущена неповнота, однобічність або необ'єктивність слідства, які не можна було усунути в стадії судового слідства, для вирішення питання про нове обвинувачення підсудного чи вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи. Він мав право це зробити і за клопотанням учасників процесу.

 

Законом України від 21.06.2001 p., що набув чинності 29.06.2001 p., цей порядок змінений. Зокрема, в стадії попереднього розгляду справи суддя у відповідності зі ст. 246 КПК з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду. У всіх інших випадках, тобто для погіршення становища обвинуваченого або притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, суддя може направити справу на додаткове розслідування лише за клопотанням зазначених в названій статті осіб.

 

У стадії судового розгляду справи відповідно до статей 276, 277, 278, 281 КПК правила повернення справи на додаткове розслідування майже аналогічні. Таким чином, за загальним змістом цих норм у визначених законом випадках суддя направляє справу на додаткове розслідування в разі необхідності погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за клопотанням відповідних учасників процесу, а у всіх інших визначених законом випадках — за власною ініціативою чи за клопотанням учасників процесу.

 

Аналогічне право судді та суду з незначними нюансами закріплюється у проекті КПК. Тобто розробники проекту КПК не тільки не заперечують проти інституту повернення судом справи на додаткове розслідування, а навпаки — вважають це позитивним явищем. На наш погляд, закріплення в КПК права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміння того цивілізаційного шляху в кримінальному процесі, по якому йдуть інші країни світу.

 

Як відомо, більшість європейських країн, які мають досудове слідство, не надолужують недоліки досудового слідства, якщо їх неможливо усунути в судовому засіданні, за рахунок повернення справи на додаткове розслідування, оскільки знають і вважають, що судове слідство в порівнянні з досу-довим є головним, а не другорядним, що передбачені законом можливості досудового слідства не можуть превалювати над можливостями слідства судового, і, крім того, право людини на доступ до правосуддя та на розумний строк провадження в кримінальній справі не дозволяє затягувати в такий спосіб вирішення справи судом.

 

Серед пострадянських країн прибалтійські країни, Молдова, Російська Федерація та ряд інших відмовились від повернення судом справи на додаткове розслідування, вважаючи цей інститут таким, що не позначається позитивно на якості досудового слідства та суперечить засадам судочинства і правам людини. Разом з тим Україна, заявляючи, що вона є правовою державою та такою, що тяжіє до єв-роінтеграційних процесів, залишає та розвиває цей анахронізм. Інститут повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування є фактичною перепоною на шляху застосування основних засад судочинства — про доступ громадян до правосуддя і розумні строки його здійснення. Наслідки його існування бувають надзвичайно негативними. Так, наприклад, довготривалість строків досудового слідства і судового розгляду з триманням обвинуваченого, підсудного під вартою, яка була обумовлена в тому числі і поверненням справи на додаткове розслідування, стала предметом розгляду в Європейському суді з прав людини позову Калашникова, який він виграв у Російської Федерації[4]. Україна поки що не має таких сумних прикладів, але їх вірогідність є очевидною. Як свідчить судова практика, половина кримінальних справ поверталась судом на додаткове розслідування після трьох — шести місяців судового розгляду, а в окремих кримінальних справах ці строки становили півтора—два роки. Із справ, що повертались судом на додаткове розслідування, повторно направлялися в суд з обвинувальним висновком приблизно 80% і з постановою про закриття кримінальної справи з нере-абілітуючих підстав приблизно 10%. Такі факти особливо болючі для потерпілих, які роками чекають справедливого правосуддя.

 

Повернення судом справи на додаткове розслідування — це один із способів «розвалення» чи «розхитування» кримінальної справи, як кажуть в органах слідства та в судах, — «спустити її на гальмах». Тобто при поверненні певної кримінальної справи на додаткове розслідування інколи можна говорити не тільки про неповноту дослідження обставин справи чи якісь процесуальні проблеми, але й наявність інтересу окремих осіб в тому, щоб посіяти сумнів у допустимості окремих доказів та їх достатності, віддалити вирішення справи і таким чином пом'якшити сприйняття гостроти та небезпечності вчиненого як в суспільстві, так і судом, а за рахунок цього розраховувати на більш м'яке покарання або на уникнення відповідальності взагалі. Про це свідчить хоча б той факт, що абсолютна більшість справ, повернутих на додаткове розслідування, потім повертаються в суд, але через значний проміжок часу.

 

Значна частина кримінальних справ, направлених судами на додаткове розслідування, стає предметом розгляду апеляційної і касаційної інстанції. В цьому також є певний інтерес окремих учасників процесу, який полягає в можливості в такий спосіб затягнути розгляд справи, віддалити момент її вирішення, перевірити на «осілку» вищих судових інстанцій їх ставлення до пред'явленого особі обвинувачення. Як свідчить судова практика, а також статистичні дані, судові рішення приблизно в 10% справ, повернутих на додаткове розслідування, скасовуються. Тобто і в тих справах, що направлені на додаткове розслідування, і в тих, що повернуті на новий судовий розгляд, суди як першої, так і апеляційної чи касаційної інстанції діють упереджено по відношенню до пред'явленого особі обвинувачення, оскільки вони хоч і опосередковано, але все ж таки дають оцінку достатності і допустимості доказів, законності чи незаконності певних процесуальних рішень та дій.

 

Хоч у відповідності з КПК і постановою № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»[5] суд, повертаючи кримінальну справу на додаткове розслідування, не має права давати оцінку доказам, але ця оцінка фактично дається самим фактом повернення справи на додаткове розслідування, аналізом доказів, підданням критиці певних процесуальних рішень і дій чи бездіяльності органів дізнання та досудового слідства. Без цього не можна уявити зміст постанови чи ухвали суду про повернення справи на додаткове розслідування. Така оцінка фактично дається і апеляційною та касаційною інстанцією як при залишенні судового рішення про повернення справи на додаткове розслідування без зміни, так і при його скасуванні. Зокрема, залишаючи таке судове рішення без зміни, апеляційний чи касаційний суди фактично, діючи упереджено, задовго до винесення вироку підтверджують, що доказів недостатньо для обвинувачення або вони сумнівні з точки зору порядку їх одержання. І навпаки, скасовуючи таке судове рішення, апеляційний чи касаційний суд тим самим задовго до винесення вироку стверджує, що сумнівів у справі немає. Зрозуміло, сумнівів щодо доказовості і обгрунтованості обвинувачення.

 

Таким чином, повернення справи судом на додаткове розслідування — це яскравий прояв упередженості суду, на яку він не має права. І той факт, що в майбутньому цю справу, якщо вона надійде до суду, буде розглядати інший склад суду, не змінює становища, оскільки висловив свою думку саме суд як орган влади, що покликаний вирішувати справу.

 

Як свідчать державні статистичні дані, в Україні після запровадження правила про те, що повернення справи на додаткове розслідування з метою погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи можливе лише за клопотанням відповідного учасника процесу, кількість справ, повернутих судом на додаткове розслідування, зменшилась. Зокрема, якщо у 2000 р. таких справ було 18 584, а з урахуванням справ, повернутих прокуророві — 22 818, то у 2003 р. їх кількість зменшилась до 18 692. Але ця кількість залишається значною і становить 7,2% до всіх справ, що були у провадженні судів. Зменшення кількості справ, повернутих на додаткове розслідування судами в 2001—2003 роках, можна пояснити лише одним — прийняттям нового Кримінального кодексу України і набранням ним чинності з 1 вересня 2001 р. У зв'язку з введенням в дію цього кодексу значна частина справ була закрита за декриміналізацією діянь.

 

Як свідчить судова практика, якість досудового слідства погіршується. У 2003 р. в порівнянні з 2002 р. на 4,7% збільшилася кількість справ, надісланих на додаткове розслідування, на 25,3% — повернутих прокуророві в порядку ст. 249і КПК. Крім того, збільшується кількість справ, повернутих на додаткове розслідування апеляційними і касаційними інстанціями після скасування вироків. Зокрема, в 2003 р. ця кількість справ збільшилась на 22,3% в порівнянні з 2002 р. У 2003 р. у зв'язку з неякісним досудовим слідством на додаткове розслідування, а також прокуророві поверталася майже кожна дванадцята справа[6].

 

Слід звернути увагу на істотну різницю статистичних даних про повернення судом справ на додаткове розслідування та прокуророві, які мають суди і правоохоронні органи. Причина цієї різниці полягає в тому, що справи, повернуті судом на додаткове розслідування, не завжди своєчасно реєструються в слідчих органах. Крім того, вони обліковуються з моменту прийняття до провадження слідчого.

 

Суди постійно при розгляді кримінальних справ встановлюють факти фальсифікації слідчими доказів і процесуальних документів. У кожній третій справі про тяжкі і особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства. Незважаючи на те, що з 2001 р. закон істотно обмежив повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи, вони нерідко вимушено і всупереч закону перебирають на себе функцію обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно зробити це самотужки.

 

Слідчі ізолятори переповнені особами, що місяцями чекають суду. Канцелярії Президента України, Уповноваженого з прав людини, прокурорські та суддівські інстанції переповнені скаргами обвинувачених, їх захисників та законних представників, а також потерпілих на зволікання у розслідуванні та судовому розгляді справ. Традиційні заклинання про необхідність підвищення якості дізнання та слідства, прискорення розслідування справ та розвантаження слідчих ізоляторів за рахунок зменшення повернення судом справ на додаткове розслідування не змінюють становище, яке склалося. Існуючий інститут можливості повернення судом справ на додаткове розслідування не відповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону в розумні строки, а навпаки — спонукає до тяганини та безвідповідальності. Підстави повернення справи на додаткове розслідування все більшою мірою не відповідають іншим нормам процесуального законодавства. Зокрема, повертаючи справу на додаткове розслідування з мотивів неповноти дізнання чи досудового слідства, яка, на думку суддів, не може бути усунена в судовому засіданні, суди фактично роблять висновок про неможливість постановления обвинувального вироку на основі тих доказів, які у відповідності із законом зібрані у справі, і за змістом закону зобов'язані постановити виправдувальний вирок (ст. 327 КПК).

 

Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв'язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд фактично ініціює продовження слідчої діяльності по обгрунтуванню обвинувачення і виконує не властиву йому функцію обвинувачення. Як зазначено в Постанові Конституційного Суду Російської Федерації від 20 квітня 1999 р. № 7-п «повернення справи для додаткового розслідування у зв'язку з названими підставами при відсутності відповідних клопотань сторін, тобто коли ні обвинувачення, ні захист не наполягають на цьому, може відповідати лише інтересам обвинувачення, оскільки цим самим забезпечується усунення недоліків саме обвинувальної діяльності в ситуації, коли ні прокурором, ні потерпілим сумніви в доведеності обвинувачення не усуваються. З точки зору інтересів захисту повернення справи на додаткове розслідування в таких випадках не є необхідним, оскільки при повній або частковій недоведеності, а також сумнівності обвинувачення захист вправі розраховувати на винесення судом виправдувального вироку або, відповідно, на визнання підсудного винним у менш тяжкому злочині, ніж йому ставили за провину органи розслідування. Така позиція захисту є допустимою формою відстоювання інтересів підсудного, тому що суд за таких обставин зобов'язаний дотримуватися принципу презумпції невинуватості, закріпленого в ст. 49 Конституції Російської Федерації» [7].

 

Як відомо, суд, що здійснює судову владу шляхом кримінального судочинства на основі змагальності сторін і рівності їх прав, при провадженні у справі не може ставати ні на бік обвинувачення, ні на бік захисту, підміняти сторони, приймати на себе їх процесуальну правомочність, а повинен залишатися об'єктивним і неупередженим арбітром. У зв'язку з цим суд діє в інтересах обвинувачення і тоді, коли він повертає кримінальну справу на додаткове розслідування за клопотанням прокурора чи потерпілого, оскільки важко уявити ситуацію, за якої обвинувачений чи його представник або захисник просили б суд повернути справу на додаткове розслідування для встановлення якихось обставин чи ліквідації процесуальних порушень закону або погоджувались з прокурором чи потерпілим. За правовою логікою, а також виходячи з того, що всі сумніви мають тлумачитись на користь підсудного, вони мали б просити про виправдання або певне пом'якшення становища підсудного. Про повернення справи на додаткове розслідування підсудний і його захисник можуть просити лише з метою затягнути вирішення справи і уникнути відповідальності або пом'якшити участь підсудного.

 

Кримінальний процес України побудований на проходженні кримінальної справи по ступенях з нижчого до верхнього. При цьому кожний верхній ступінь базується на даних, зібраних нижчим. Зокрема, дані оперативно-розшукової служби слугують основою для подальшого дослідження обставин справи і висновків органів дізнання, дані органів дізнання слугують основою для подальшого дослідження обставин справи і висновків органів слідства, а ті, в свою чергу, для висновків прокурора. На даних висновків прокурора будується висновок судді і суду. Кожна верхня процесуальна інстанція контролює нижчу. За процесуально-правовою логікою всі ці дії мають відбуватися у суворій, визначеній законом послідовності. Повернення судом справи на додаткове розслідування для ліквідації неповноти слідства порушує цю послідовність.

 

Суд, повертаючи справу на додаткове розслідування, фактично вступає в процесуальні стосунки із слідчим, хоч за логікою КПК він повинен мати такі стосунки лише з прокурором. Цим порушується конституційна норма про те, що нагляд за досудовим слідством здійснює прокурор, а не суд. Даючи слідчому вказівки, які обставини дослідити і які слідчі дії слід здійснити, щоб ліквідувати неповноту слідства, суд підміняє прокурора, його функцію нагляду за досудовим слідством.

 

Виходячи зі статей 62, 129 Конституції України та кореспондуючих їм положень ст. 6 Конвенції правосуддя за самою своєю суттю може визнаватися таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне відновлення в правах. Важко говорити про справедливість правосуддя в разі, коли суддя, проявляючи малодушність та безпринципність, боїться прийняти рішення по суті, тобто виправдати чи засудити підсудного і перекладає відповідальність на інших людей, відправляючи справу на додаткове розслідування. Особливо про справедливість важко говорити, коли справа на додаткове розслідування повертається неодноразово, оскільки закон не встановлює ніяких перепон для цього.

 

За змістом чинного КПК і того, що готується, людина фактично багато разів може переходити із статусу підсудного в статус обвинуваченого і знову в статус підсудного, не знаючи, коли буде по суті вирішена справа. Це типовий спосіб затягування вирішення справи, її зупинення. Про яке тут право людини на розумні строки провадження справи можна говорити?

 

У відповідності з встановленим в Україні порядком кримінального судочинства досудове провадження у справі покликано служити цілям повного і об'єктивного судового розгляду справи. Внаслідок слідчих дій, які проводяться в ході досудового слідства, встановлюється і досліджується більшість доказів у справі. Важливо, що окремі слідчі дії можуть проводитися лише в цій процесуальній стадії. Саме при досудовому провадженні у справі формується обвинувачення, яке стає предметом судового розгляду, і визначаються його межі. Всі суб'єкти досудового провадження у справі мають відповідні права і обов'язки. Як гарантію процесуальних прав учасників кримінального судочинства конституційні засади судочинства передбачають обов'язковість дотримання процедур кримінального переслідування.

 

У зв'язку з цим на досудових стадіях процесу обвинувачення не може формуватися і забезпечуватися доказовою базою з урахуванням даних, отриманих у ході судового розгляду справи. Судове слідство не може слугувати підставою для кримінального переслідування на досудових стадіях процесу. Повернення судом справи на додаткове розслідування з метою ліквідації неповноти проведеного дізнання чи слідства порушує цей принцип. Крім того, яке ж це «досудове слідство», якщо воно провадиться після «судового слідства». Скоріше за все — це «післясудове або міжсудове слідство». Розши-фровка самого поняття «досудове слідство» свідчить про те, що воно ні за яких обставин не може проводитися після того, як справа направлялася до суду. В жодній нормі Конституції України навіть натяку немає на те, що справа із суду може знову бути повернута для відновлення слідства. В Конституції немає поняття «додаткове слідство». Додаткове слідство передбачає наявність і основного слідства. Але такого поділу на слідство основне і додаткове ні Конституція України, ні КПК, ні міжнародні норми не мають.

 

Якщо неповнота дізнання чи досудового слідства виявлені в судовому засіданні, то з урахуванням даних судового розгляду справи відмова від обвинувачення та його зміна мають відбуватися в судовому засіданні з дотриманням усіх необхідних процесуальних норм, які забезпечують право на захист, без повернення справи на додаткове розслідування.

 

Авторові статті можуть зауважити, що немає на землі людей, які б не робили помилок, а тому і слідчий та прокурор їх можуть допустити. Якщо не повертати справи на додаткове розслідування, то як же можна виправити допущену ними помилку, зокрема, неповноту чи однобічність слідства, неправильність кваліфікації дій чи бездіяльності обвинуваченого, неправильне сприйняття певної процесуальної норми тощо, коли це неможливо зробити без притаманних лише досудовому слідству процесуальних процедур? Невже кожний раз в такому випадку слід виносити виправдувальний вирок? Відповідь буде така: а як виходять із цього становища ті країни, в яких немає досудового слідства або в яких передбачене досудове слідство, але відсутній інститут повернення справи для проведення додаткового розслідування? А виходять вони із цього становища тим же шляхом, який передбачений і Конституцією України, — наглядом прокуратури за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, судовим контролем за певними діями органів дізнання та досудового слідства тощо.

 

Ця конституційна норма не тільки дає право, але і зобов'язує прокуратуру України, всіх її працівників від нижчої ланки до верхньої супроводжувати кожну кримінальну справу від її початку до завершення, контролювати і забезпечувати законність кожної процесуальної дії органів дізнання та досудового слідства по кожній справі. Для цього законом (ст. 227 КПК) передбачені надзвичайно широкі повноваження прокурора. Розрахунок зроблений на розумність, сумлінність та добросовісність прокурора. Тобто, йдеться про те, що діяльність органів дізнання і досудового слідства має бути за законом під пильним контролем прокурора. Крім того, цілий ряд процесуальних дій та процесуальних рішень органів дізнання та досудового слідства, як-то: проведення обшуків, зняття інформації з каналів зв'язку, затримання особи та взяття її під варту тощо також перебувають під контролем суду. В суд можуть бути оскаржені певні дії чи бездіяльність органів дізнання та досудового слідства, а також окремі процесуальні рішення, наприклад, постанова про порушення кримінальної справи. Повернути справу для проведення додаткового розслідування може прокурор під час перевірки справи, яка надійшла до нього з обвинувальним висновком. Судові надано право за клопотанням сторін чи навіть за власною ініціативою (хоч ця остання обставина також порушує засади змагальності сторін) давати певні доручення органам дізнання та досудового слідства про проведення окремих слідчих дій з тим, щоб з'ясувати всі обставини, які мають значення для справи. В судовому засіданні прокурор зобов'язаний вжити всіх заходів до повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а суд зобов'язаний сприяти в цьому. За таких обставин презюмується, що цих заходів достатньо для забезпечення повноти, всебічності та об'єктивності дослідження обставин справи і необхідності в тому, щоб ще і суд мав право за власною ініціативою чи за клопотанням сторін повертати справу на додаткове розслідування, немає.

 

Треба усвідомити, що висока якість досудового слідства можлива лише за наявності висококваліфікованого, об'єктивного і сумлінного слідчого та сильної ефективної прокуратури. Існування інституту повернення судом справи на додаткове розслідування цьому не сприяє. Навпаки, воно вносить елемент меншовартості, безвідповідальності, сподівань на те, що в разі допущення неповноти слідства чи помилки в застосуванні процесуальних норм є інстанція (судова), яка, якщо сама не зможе надолужити недоліки слідства, поверне справу для додаткового розслідування і підкаже, що і як досліджувати в кримінальній справі.

 

Проте прокурор при відсутності інституту повернення судом справи на додаткове розслідування зобов'язаний усвідомлювати, що він є остаточною інстанцією і його помилки чи прорахунки при виконанні функцій у кримінальній справі можуть мати один наслідок — постановления виправдувального вироку, закриття справи судом чи пом'якшення участі підсудного і у зв'язку з цим відповідальності прокурора за протизаконну бездіяльність. За таких обставин він працюватиме зовсім інакше, ніж сьогодні.

 

Крім існування інституту повернення судом справи на додаткове розслідування, в КПК існує й інститут повернення справи прокуророві та відкликання справи прокурором. Відповідно до ст. 244 КПК за результатами попереднього розгляду справи одним із рішень судді може бути «повернення справи прокуророві». Статтею 249' КПК передбачено, що суддя своєю постановою повертає справу прокуророві у разі, якщо прокурором були суттєво порушені вимоги статей 228—232 КПК, для усунення виявлених порушень. Ці норми введені в дію законом від 21 червня 2001 p., що набрав чинності 29 червня 2001 p., і спрямовані на поліпшення прокурорської статистики (за рахунок справ, повернутих прокуророві, значно зменшується кількість справ, повернутих судом на додаткове розслідування).

 

Суть статей 228—232 КПК полягає в тому, що прокурор, одержавши від слідчого справу з обвинувальним висновком, зобов'язаний перевірити об'єктивність, законність та обгрунтованість проведеного слідства і притягнення до відповідальності відповідних осіб, а також велику кількість інших обставин. Залежно від результатів перевірки прокурор зобов'язаний прийняти одне з таких рішень: затвердити обвинувальний висновок чи скласти новий обвинувальний висновок і направити справу до суду; повернути справу органові дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; закрити справу, склавши про це відповідну постанову; змінити обвинувачення, якщо ця зміна не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, і направити справу до суду.

 

Отже, законом передбачено, що суддя своєю постановою має повернути справу прокуророві, виявивши при її вивченні недобросовісність або некомпетентність прокурора, проявлені при виконанні тих функцій, які покладені на нього КПК.

 

Крім того, у відповідності зі ст. 232 КПК Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва і прирівнені до них прокурори, їх заступники, районні, міські та прирівнені до них прокурори мають право відкликати із суду кримінальну справу, по якій попередній розгляд ще не відбувся. Тут закладена норма про те, що відповідний прокурор сам, збагнувши суть своєї помилки чи помилки прокурора нижчого рівня, допущеної при виконанні вимог, передбачених статтями 228—232 КПК, має право відкликати із суду кримінальну справу, по якій попередній розгляд суддею ще не проводився. В абсолютній більшості випадків, як свідчить судова практика, прокурор відкликає справу після того, як суддя її вивчить, виявить певні огріхи і попередить про це прокурора.

 

Звичайно, суддя, вивчивши справу, яка надійшла йому на розгляд, не має права кому б то не було розповідати про проблеми цієї справи. На цей предмет існують правила суддівської етики та вимоги закону про неупередженість судді. Тим більше, що суддя, як правило, не обговорює проблем кримінальної справи із захисником, потерпілим чи іншими учасниками процесу. Але за чинним КПК суддя заінтересований в обговоренні з прокурором проблем справи, яку він вивчив, і поверненні її прокуророві в разі згоди останнього, оскільки в такому випадку він не тільки позбавляється обов'язків її розглядати, але і обов'язку написати процесуальний акт-постанову про повернення справи прокуророві та відповідальності за її законність і обгрунтованість.

 

Повернення справи прокуророві постановою судді за результатами її попереднього розгляду відбувається тоді, коли прокурор не бажає звернутися до суду з листом про її повернення, тобто не погоджується з думкою судді, або тоді, коли суддя поводиться неупереджено і об'єктивно, тобто попередньо не обговорює проблем справи з прокурором і діє у відповідності з внутрішнім переконанням та законом. Але для цього судді треба мати велику мужність і принциповість.

 

Повернення справи прокуророві як постановою судді, так і у відповідь на лист відповідного прокурора за своєю суттю є те ж саме повернення справи на додаткове розслідування, оскільки ніяких перепон повернути слідчому справу для проведення певних слідчих дій законом для прокурора в таких випадках не передбачено. Зокрема, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 229 КПК прокурор, який знайшов, що дізнання чи слідство проведено неповно, однобічно або з недотриманням певних процесуальних норм, повертає справу органові дізнання або слідчому зі своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування. Аналіз чинного законодавства свідчить, що прокурор має право це зробити як тоді, коли отримає справу з обвинувальним висновком від слідчого, так і тоді, коли він отримав цю справу від судді у відповідності зі ст. 249і КПК чи ст. 232 КПК.

 

Єдина різниця між поверненням суддею справи на додаткове розслідування і поверненням справи прокуророві полягає в тому, що в першому випадку суддя зобов'язаний зазначити підстави повернення справи на додаткове розслідування і може вказати, які слідчі дії повинні бути проведені при додатковому розслідування, а в другому випадку — нічого цього від судді не вимагається.

 

Таким чином, повернення справи прокуророві — це фактично завуальована форма повернення справи на додаткове розслідування.

 

У проекті нового КПК (ст. 341) знову передбачається можливість повернення суддею своєю постановою кримінальної справи прокурору в тих же випадках, які передбачені і в чинному КПК. Аналогічно в проекті нового КПК закріплюється і право відповідного прокурора на відкликання кримінальної справи із суду в разі, якщо по ній не проведений попередній розгляд (ст. 315 КПК). Фактично в цьому плані проект КПК ні на йоту не пішов вперед щодо тих уявлень про місце суду в кримінальному процесі та змагальність сторін, які існували раніше. Більше того, навіть в радянські часи не було такої підміни прокурора суддею, як це відбувається нині. В чому така підміна проявляється? Як відомо, відповідно до ст. 233 КПК, одержавши справу від органу дізнання або слідчого, прокурор зобов'язаний протягом не більше 5 днів розглянути справу і дати їй належне спрямування. Тобто в 5 днів, не враховуючи ні обсягів справи, ні її складності, прокурор зобов'язаний її вивчити, перевірити всі ті обставини, які передбачені ст. 228 КПК, а саме: чи мала місце подія злочину, чи має діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину, а також інші дев'ять обставин, передбачені названою статтею. У цей же строк прокурор, знайшовши певні недоліки у справі, зобов'язаний своєю постановою повернути справу для провадження додаткового розслідування із зазначенням цих недоліків та слідчих дій, які слід виконати. Звичайно, прокурор з урахуванням необхідності виконання ним і інших передбачених законом функцій, неспроможний в такий строк не тільки належно вивчити справу і підготувати відповідні процесуальні документи, а й просто прочитати її.

 

У зв'язку з цим на суддю і покладається сподівання, що саме він вивчить справу і в разі виявлення тих недоліків, які зобов'язаний був виявити прокурор, поверне її прокуророві для того, щоб той, уже не утруднюючи себе, спокійно передав справу органам дізнання чи слідчому для виконання певних слідчих дій. Тобто передбачена законом можливість прокурора відкликати справу із суду чи отримати її за постановою судді — це індульгенція прокуророві на право належно не виконувати своїх обов'язків, це узаконене право прокурора підходити до виконання дій, передбачених ст. 228 КПК, формально.

 

Звичайно кожний, хто має відношення до розгляду кримінальних справ, знає, що в 5 днів прокурор може виконати дії, передбачені статтями 228—232 КПК, і дати законне і обгрунтоване спрямування лише простій кримінальній справі. Складна, багатотомна, багатоепізодна справа, справа, в якій обвинувачується багато осіб, потребує значно більше часу. Законодавець повинен це врахувати і підійти до визначення строку розгляду прокурором справ, що надійшли від органів дізнання або слідчого, більш диференційовано, усвідомлюючи, що надзвичайно стислий, не реальний для належного виконання прокурором своїх функцій строк є однією із обставин, яка зумовлює до неналежного виконання ним обов'язків по вивченню справи і наступного повернення її судом для усунення тих недоліків, які зобов'язаний був усунути прокурор.

 

Слід звернути увагу і на становище судді, який повертає справу прокуророві: чи відповідає це його обов'язку бути неупередженим та обов'язку, що випливає із засади змагальності сторін, приймати лише рішення по суті справи, тобто постановити рішення про засудження, виправдання підсудного чи закриття справи? Скоріше за все — не відповідає.

 

Звернімо увагу на протиріччя, яке закладено законом між правилами повернення справи суддею на додаткове розслідування і правилами про повернення справи прокуророві,

 

У відповідності з чинним законом (ст. 246 КПК) суддя вправі повернути справу на додаткове розслідування для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи щодо них неможливий, лише за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника. У випадках наявності підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено, суддя може повернути справу на додаткове розслідування лише за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника. Тобто за чинним законом суддя за власною ініціативою не вправі повернути кримінальну справу на додаткове розслідування для погіршення становища обвинуваченого чи притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб. У той же час він може це зробити при поверненні справи прокуророві, оскільки ніяких перепон для цього законом не передбачено. Тобто в цьому випадку закон ігнорує право судді на неупередженість.

 

За нашим переконанням, оскільки суддя не повинен мати право на повернення кримінальної справи для додаткового розслідування, так він не повинен мати право і на повернення справи прокуророві для проведення слідчих дій. Прокурор не повинен мати право на відкликання із суду кримінальної справи, а тим більше для проведення після цього слідчих дій. Повернення справи прокуророві для проведення додаткових слідчих дій — це фактично зупинка вирішення справи, узаконена можливість бездіяльності влади під час проведення досудового слідства.

 

Разом з тим авторові статті можуть зауважити про необхідність врахування реалій життя, неготовності органів дізнання, досудового слідства та прокуратури до такої бездоганної роботи. Звичайно, чим довше будемо зволікати з прийняттям цього кардинального рішення, тим довше названі органи влади будуть неготові до такої роботи. Скоріше за все — до такого рішення треба йти поступово, наприклад, так, як це зробила Російська Федерація. Як уже сказано, в Росії відмовились від повернення судом справи на додаткове розслідування, не передбачили права прокурора на відкликання справи із суду. Разом з тим передбачили право судді за клопотанням сторони або за власною ініціативою повернути кримінальну справу прокуророві для ліквідації перепон її розгляду судом, які допущені в завершальній стадії досудового розслідування, зокрема, при складанні і затвердженні обвинувального висновку чи іншого обвинувального акта. Суддя зобов'язує прокурора протягом 5 діб забезпечити ліквідацію допущених порушень і повернути справу до суду (ст. 237 КПК РФ)[8]. Повернення кримінальної справи прокуророві в цих випадках являє собою конкретний прояв судового контролю за діями прокурора по дотриманню ним законності на завершальній стадії досудового провадження в справі.

 

Другою підставою для повернення справи прокуророві в КПК РФ є втеча обвинуваченого. В цьому випадку суддя зупиняє провадження у справі щодо цього обвинуваченого, повертає її прокуророві і доручає йому здійснювати розшук обвинуваченого (ст. 238 КПК РФ)[9]. Необхідність у проведенні експертиз чи інших слідчих дій, ліквідації недоліків певних процесуальних рішень органів дізнання та досудового слідства в Росії не є підставою для повернення справи прокуророві. Відповідно до нового КПК суд в Росії має обґрунтовувати рішення в справі на загальному змісті законів.

 

Саме таким шляхом має йти і Україна, щоб змусити органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду діяти кваліфіковано і відповідально, об'єктивно і неупереджено.

 

Використана література:

 

1.  Российское законодательство X—XX веков. Судебная Реформа. — Т. 8. — С. 121.

2.  Т а м  само.

3.  Питер  Соломон. Советская юстиция при Сталине. — М.: РОССПЗН, 1998.

4.  Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — К., 2002. — № 3(15). — С. 90-94.

5.  Постанови Пленуму Верховного Суду України 1963-2000. - Т. 2. — К., 2002. - С. 344-353.

6.  Більш детально див. Додаток.

7.  Web-сайт «Информационный канал Конституционного Суда Российской Федерации».

8.  Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации. Юридический Дом «Юстицинформ». — М., 2003. — С. 574—577.

9.  Т а м  само.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Кримінальне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .