Чи справді у радянські часи суди були незалежніші, ніж сьогодні?

Олександра ПРИМАЧЕНКО

Враховуючи сучасні реалії, 80-річний ювілей із дня заснування Верховного суду України, відзначений громадськістю, — радше привід не для урочистостей, а для осмислення шляху, пройденого, зокрема, за останні 11 років. Оскільки, не усвідомлюючи, яким є стан справ у третій гілці влади, важко будувати плани на майбутнє. Про своє бачення ролі та місця української феміди в житті держави розповідає голова Верховного суду України Василь МАЛЯРЕНКО.

— Василю Тимофійовичу, у вас є програма-мінімум і програма-максимум вашої діяльності на посаді голови Верховного суду?

— Програм я не писав, і взагалі якихось чітких далекосяжних планів у судочинстві не можна створювати. Я 30 років у цій системі. Тож, природно, мені добре відомо, що тут відбувається. Програма тут може бути одна: робити все для того, щоб суддя був чеснішим і поряднішим, а людина, звертаючись у суд, знаходила тут захист. І перші ж мої кроки на нинішній посаді зроблено саме в такому напрямі, хоча домогтися цього в нашій державі непросто.

Одна з головних причин: погане ставлення до судів і суддів протягом уже не одного століття. Звернімося хоча б до поезії. «...А суддями на ту пору були якихось два Осли, одна нікчемна Шкапа та два стареньких Цапа». Це — Леонід Глібов, XIX століття. А погляньте, які оцінки давали Крилов, Рилєєв. Рилєєв сказав так: «Без синюхи судьи глухи». Тобто без хабара, оскільки «синюха» — це купюра.

Таким чином, протягом століть створювався імідж судової влади — нікчемної, такої, що постійно комусь заважає і все робить не так. Перебороти цей усталений у суспільстві стереотип надзвичайно важко. Цього може домогтися лише бездоганна поведінка самих суддів. Але як це забезпечити, якщо в судді не дуже-то хочуть іти. Суд сьогодні не є престижним закладом. Людина з хорошою освітою знаходить собі престижніше місце. Робота судді надзвичайно важка, і далеко не кожен готовий, одержуючи протягом перших п’яти років 300 гривень, відчувати надзвичайно жорстокий пресинг з усіх боків. Тому найближчим часом забезпечити поповнення суддівського корпусу чудово освіченими, високоморальними людьми дуже складно.

Днями був на засіданні Вищої ради юстиції: сьогодні в судді йдуть практично діти, випускники вузів, котрим по 25—26 років. Решта — це, приміром, ті, що вже заробили собі пенсію в міліції тощо.

Умови роботи судів також дуже складні. Раніше говорили, що тільки 300 приміщень суду не пристосовані для провадження правосуддя. Сьогодні Державна судова адміністрація провела експертизу і з’ясувалося, що абсолютна більшість приміщень судів є непридатною.

— З огляду на сумний стан третьої влади, на те, що, відповідно до нового закону, сфери впливу голови ВС значно скорочено й багато важелів, які ще залишилися, працюють винятково за інерцією, а передвиборна боротьба за посаду голови ВС була досить напруженою, чи варте ваше нинішнє крісло докладених зусиль?

— Ну, по-перше, обставини склалися так, що на мені, так би мовити, питання зійшлося клином. Крім того, я скажу вам дуже відверто, чому прийшов сюди. Коли я служив в армії, у режимній частині на Байконурі, командир запропонував мені стати старшиною роти зі 120 чоловік. Я був категорично проти, оскільки мене ця відповідальність абсолютно не приваблювала. Але командир роти вказав на мого товариша по службі — сержанта з грубою фізіономією та величезними кулаками, якими він нерідко користувався, позаяк не знав інших аргументів, — і сказав: «Не хочеш командувати ти, завтра тобою командуватиме він». У даному випадку логіка та сама: не хочеш керувати ти, завтра суд очолить інший, він вестиме судочинство, але цілком в іншому напрямі, у такому, що не приведи Господи. Я хотів би, щоб не тільки голова суду, а також його заступники, судді були освіченими людьми, котрі добре знають не лише право, а й філософію, музику і багато чого іншого.

— Як вам здається, вдалося виправдати надії колег, котрі віддали за вас свої голоси?

— Я намагаюся, і вже сьогодні багато зроблено. Вирішено питання про зарплати, реорганізовано апарат, у низові суди пішли рішення, яких люди чекали давним-давно. Зокрема, щодо спеціалізації в районних судах, із вивчення організації здійснення правосуддя, чим ніхто не займався 10 років. Усі ці роки ніхто не відкривав сейфів у судах. Про що я говорю? Верховний суд, як і апеляційний, не має права втручатися в питання вирішення конкретної справи. Але повинен же хтось поцікавитися, чому суддя роками не призначає справу до розгляду, не підписує прийняте рішення, не відправляє його на виконання? Приміром, у Печерському районному суді м.Києва ми виявили, що багато десятків рішень загалом не було написано. Тобто, рішення суд ухвалив, але його не зафіксовано в письмовій формі. Це злочин, але така тенденція існує. Такі факти ми виявили, приміром, відімкнувши сейф у Корецькому райсуді Рівненської області. Де гарантія, що цього немає в кожній області? Тож хочеш не хочеш, але хтось повинен час від часу відмикати ці сейфи. Це не моє особисте рішення, його прийняла президія ВР з урахуванням, як то кажуть, мого бачення цієї проблеми.

— Тобто можна сказати, що справа судді М.Замковенка, якщо говорити про те, що йому інкримінують, зовсім не унікальна?

— Зовсім ні. На превеликий жаль, вона не унікальна, що показала, зокрема, перевірка на Рівненщині. Побоююся, що те саме відбувається й в інших областях. Зараз наші люди виїхали на Луганщину, потім плануємо завітати до Черкас, Криму... Дай Боже, щоб там такого не було. Ми розраховуємо, що, знаючи про те, що стосовно винного судді розглядається питання про звільнення з посади, а також про покарання голови суду, де було виявлено порушення, в інших судах змінять своє ставлення до роботи, «підчистять» свої сейфи. Ми надіслали листи всім головам апеляційних судів із пропозицією вивчити стан організації здійснення судочинства в кожному місцевому суді.

— Наскільки я знаю, декотрі ваші колеги сприймають як «відкіт» судової реформи окремі нововведення. Зокрема, говорять про те, що відновлюється судовий нагляд...

— Судового нагляду немає. Реформу здійснює не Верховний суд. ВС зобов’язаний тільки виконувати закони, а писати їх і ухвалювати — справа законодавця. Ніякого «відкоту» немає, не існує, повторю, і ніякого судового нагляду. Більше того, ми й не пропонуємо відновлювати його. Ми ініціюємо інше. Створено, приміром, принаймні, де-юре, один Касаційний суд на всю державу. Таким чином, кожен громадянин, вважаючи, що в його справі допущено помилку, вимушений звертатися в Київ. Вважаю, що помилки, які можна виправити на обласному рівні, слід виправляти саме там, а не в столиці. Бо це важко і для конкретної людини, і для держави. Голови апеляційних судів стверджують, що приблизно третину скарг від громадян потрібно задовольняти негайно, і це випливає з наданих скаржниками матеріалів. Отже, це не «відкіт», це повернення до здорового глузду.

— До вас звертаються з проханнями?

— Прохань практично немає, побоюються.

— У вас така репутація?

— Про мою репутацію ви можете запитати в палаті з кримінальних справ, де я пропрацював 23 роки. Там усі знають: якщо до мене прийде людина, я ніколи не пообіцяю їй позитивний результат. Я кожному говорю: добре, я перевірю, але знай: на чорне я не скажу, що воно біле, оскільки в мене є діти. І навпаки: не скажу на біле — чорне, бо пам’ятаю, що й у того, хто прийшов до мене, теж є діти. І кожен відповідає: добре, я на це й розраховував. Потім я передаю цю справу відповідним людям із наказом діяти за законом. Вам ніхто не скаже, щоб я хоч раз розпорядився інакше.

— Але є люди, котрим зовсім не обов’язково до вас приходити, вони можуть зателефонувати...

— Якщо й телефонують, то кажуть так: «Прийми, будь ласка, людину». Але щоб указувати: зроби так і так — Боже борони. Адже це грамотні люди, вони розуміють: по-перше, телефонний дзвінок можуть підслухати, а по-друге, у Кримінальному кодексі є відповідна стаття.

— Ви в судовій системі не один десяток років. Як ви розцінюєте незалежність судів у часи радянської влади й сьогодні?

— У радянські часи незалежність судів була на більш високому рівні, ніж сьогодні. Оскільки їх було набагато краще забезпечено фінансово й матеріально-технічно. Нехай приміщення були не бозна які, але в аварійних будинках суди не засідали.

— А хіба тоді судді могли дозволити собі приймати рішення, базуючись винятково на законі та своїх внутрішніх переконаннях?

—Я прослужив у судах, зокрема низових, багато років, і за радянської влади ніхто жодного разу не сказав мені: «Прийми таке рішення». Стосовно тиску на суди, то я 10 років був секретарем пленуму, був близький до голови суду Олександра Ничипоровича Якименка, і я не пам’ятаю випадку, щоб хтось спробував вплинути на судове рішення. Такого не було. Та й кадри тоді добиралися без цих багатоступінчастих іспитів, але — набагато надійніше, ніж сьогодні, оскільки було менше формалізму.

Сьогодні суддя ходить із простягнутою рукою, шукаючи кошти на ремонт будинку, на оплату комунальних, поштових послуг, як же він може бути незалежним? Правда, нині в уряд прийшли люди, котрі, як мені здається, розуміють ці проблеми. Підвищено зарплати, нинішнього року помітно збільшено бюджетні асигнування, створено Державну судову адміністрацію, протягом двох останніх місяців порядку 50 судів одержали нові приміщення. Отже, є реальні зрушення.

— Тиждень тому, на спільному засіданні президії Верховного суду й Ради суддів заступник голови адміністрації Президента М.Білоконь звернувся до присутніх із проханням краще готувати людей, котрі йдуть на призначення до Президента, але не можуть відповісти на елементарні запитання щодо судочинства. Глава Ради суддів України Віктор Кривенко відзначив, що «ми рекомендуємо кращих, але такими вже вони є». Водночас відомо, що в судах сьогодні понад 1600 вакансій. У зв’язку з цим запитання — якої ви думки про роботу Вищої ради юстиції, яка має до цієї проблеми безпосередній стосунок?

— ВРЮ збирається приблизно раз на місяць. Часто робота зривається через відсутність кворуму. На засіданні заслуховуємо велику кількість людей. Востаннє це було 40 чоловік, із яких рекомендували близько 30. Ось і зробіть підрахунок, скільки років потрібно, щоб заповнити існуючі 1600 суддівських вакансій. За таких темпів на це піде п’ять років. Але за цей час приблизно тисяча вже звільниться. Таким чином, ВРЮ фактично працює на заповнення вакансій, що звільняються.

Тобто потрібно спрощувати процедуру, можливо, змінити форму складання іспиту. Суддя повинен уміти думати й писати, а не виступати. Я не виключаю, що сам не став би суддею, якби 30 років тому мені довелося пройти через усе це. Можливо, не витримав би всієї цієї бюрократії, а можливо, й іспит не склав би.

Взагалі, я вважаю, що Закон «Про Вищу раду юстиції» треба змінити. Зокрема, у ВРЮ повинна бути структура, яка займалася б перевіркою скарг, у яких ідеться про поведінку судді. Оскільки сьогодні в державі не визначено, хто зобов’язаний перевіряти обгрунтованість скарг такого типу.

— Сьогодні окремі судді самі заявляють, що наші суддівські кадри не готові до безстрокового обрання. Я знаю, що питання безстрокового обрання актуальне і для вас особисто. Як ви ставитеся до цієї проблеми?

— Безстроковість потрібна порядному судді. А якщо він спіткнувся, то обраний він безстроково чи ні — існують можливості притягнути його до відповідальності.

Я тільки не хочу, щоб порядного й чесного суддю терзали цими нескінченними переобраннями та зводили з ним рахунки в такий спосіб. Адже специфіка професійної діяльності судді така, що він ніколи не може задовольнити всі сторони, завжди є хтось, невдоволений його рішенням.

— Ще одне питання з приводу формування суддівського корпусу. Вам не випадало чути, що суддівськими посадами в нас нібито торгують, причому існують досить чіткі тарифи?

— Мені про це нічого не відомо. Думаю також, що це було б украй важко чисто технічно. А стосовно хабара за конкретне рішення у справі, це в нас було, є і, на жаль, буде. Щороку суддів притягують до кримінальної відповідальності за одержання хабара. Але це є і в прокуратурі, й у слідстві, й у виконавчій та законодавчій владі в кожній державі.

— Ну, тут, певне, все-таки масштаби цього явища інші...

— Це вже інше питання.

— За вашими спостереженнями, який приблизно відсоток злочинів, розкритих правоохоронними органами, знаходить своє підтвердження в суді у вигляді обвинувального вироку?

— Я вважаю, що розкритим злочин можна вважати тільки тоді, коли є обвинувальний вирок, що набрав законної сили, або постанова про припинення справи на підставах, що не реабілітують обвинувачуваного. На жаль, у нашій державі діють інструкції, за якими злочин вважається розкритим із моменту затвердження обвинувального висновку або з моменту пред’явлення обвинувачення. Це, ясна річ, дурість. Оскільки статистика тут може бути одна — рішення суду. Сьогодні тяжкі й особливо тяжкі злочини розкриваються в нас менше, ніж у 50% випадків. А либонь саме розкриття таких злочинів — головний показник. Статистика ж правоохоронних органів часто створюється за рахунок дрібних, малозначних злочинів тощо.

— Вам часто закидали близькість із генеральним прокурором Святославом Піскуном. Усе-таки, який характер ваших взаємин — дружні, приятельські чи суто робочі?

— У нас робочі взаємини. Люди, котрі знають нас обох, підтвердять, що ні я жодного разу не бував удома в С.Піскуна, ні він у мене. Ми ніколи не бували з ним на якійсь приватній вечірці. Знаю його як посадову особу ще з часу його роботи в ДПАУ. І ніяких інших відносин у нас немає. Я загалом у цьому плані дуже важка на підйом людина, не полюбляю застілля, гучні компанії. Мені подобається почитати на самоті.

— А для членів своєї родини ви визначаєте коло спілкування? Можете, приміром, попросити свою дружину не запрошувати в дім когось, мотивуючи це своїм службовим становищем?

— У мене в гостях практично не буває сторонніх людей. Коли гості, то це брати, яких у мене багато, або сестри, або родичі дружини. Причому всі ці люди — прості трудівники. У мене в гостях ніколи не було посадових осіб, потрібних людей. Я живу в цьому будинку 23 роки, тож можете запитати в консьєржок — хто буває в Маляренка.

— Ваше ставлення до свободи слова. Загалом, як ви вважаєте, чи є в нашій країні з цим проблеми?

— Стосовно свободи слова, то вважаю, що сьогодні її ніхто не ущемлює. Кожен у нас має право говорити все, що хоче, і критикувати, кого хоче. Єдине, ніхто не повинен переходити межу, за якою він ображає, принижує людину або робить їй боляче.

— А якщо говорити про відповідальність, то як ви ставитеся до планів відродження кримінальної відповідальності за наклеп?

— Через наклеп у людини може статися інфаркт, інсульт, вона може втратити друзів, знайомих, родичів, стати інвалідом і навіть померти. Тобто наслідки можуть бути колосальними. Як же можна не відповідати за таке? Вважаю, що за наклеп, який призвів до серйозних наслідків, відповідати потрібно.

— Ви особисто ставали жертвою свободи слова?

— Ніколи. Я взагалі завжди дотримуюся правила, яке можна сформулювати так: «Тем, кто не знает, я скажу по чести: язык карают с головою вместе. Сдержи язык свой, голову жалея, чем он смирнее, тем она целее». Вважаю, що мудра людина завжди мовчазна, тож намагаюся говорити поменше.

— Василю Тимофійовичу, я знаю, ви великий знавець поезії і, зокрема, східної...

— Не можу сказати, що знавець, я тільки аматор.

— Ваше захоплення поширюється й на східну філософію?

— Річ у тому, що східна поезія, особливо середньовічна іранська, персько-таджицька й узбецька, у більшості випадків є філософською.

— Допомагає вам це філософськи сприймати негативні сторони влади?

— Безсумнівно. Зараз читаю Мішеля Монтеня «Досвіди». Для того, щоб осягнути все, що відбувається навколо тебе, потрібно читати авторів, котрі давали свої формули поведінки людини в тій чи іншій ситуації.

— У вас велика особиста бібліотека?

— Чимала: три великі шафи, у кожній — по сім великих полиць. Це 21 полиця. Крім того, томів 50 розкладено скрізь, де тільки можна. На вікні біля мого ліжка книжок, мабуть, 30—40, бо, на жаль, покласти їх ніде: квартира в мене невеличка. Є рідкісні книги. Приміром, усе законодавство Російської імперії від Київської Русі до кінця XIX століття. Є Світова історія, Світова історія воєн, багато філософської та довідкової літератури.

— Як ви сформулювали б ваше відчуття того, що відбувається навколо вас зараз, ваше сприйняття світу в даний момент?

— Метушня.

— Це стосується також влади?

— І влади.

________________________________________________________________

Маляренко Василь Тимофійович 

Суддя вищого кваліфікаційного класу
Заслужений юрист України
Кандидат юридичних наук, доцент

Народився 18 жовтня 1941 р. в с. Вiкторiвка Манькiвського району Черкаської областi.

Трудову дiяльнiсть розпочав з 1958 р.: працював робiтником та гiрничим майстром вугiльної шахти, iнженером у системi шахтобудування. В 1962 р. закiнчив Кадiївський гiрничий технiкум. З 1963 по 1966 р. проходив вiйськову службу на космодромi Байконур.

У 1973 р. закiнчив Харкiвський юридичний iнститут за спецiальнiстю «Правознавство», пiсля чого працював суддею Кадiївського мiського суду Луганської областi, суддею Луганського обласного суду, заступником голови цього суду.

З квiтня 1980 р. працює суддею Верховного Суду України. Упродовж  десяти рокiв був секретарем Пленуму цього суду.

У груднi 1993 р. обраний заступником Голови Верховного Суду України. Є головою судової палати  з кримiнальних справ цього суду. Очолює Науково-консультативну раду Верховного Суду України.

Суддя вищого квалiфiкацiйного класу.

З червня 1994 р. на пiдставi рiшення Кабiнету Мiнiстрiв України очолював робочу групу з питань пiдготовки проекту Кримiнально-процесуального кодексу України.

Вiдповiдно до Указу Президента України вiд 16 липня 1996 р. є представником України в Комiсiї Органiзацiї Об’єднаних Нацiй з питань запобiгання злочинностi та кримiнального правосуддя. Член ряду державних комiсiй, якi дiють при Президентовi України. Брав участь у створеннi Мiжнародного кримiнального суду як глава делегацiї України у Пiдготовчому та Спецiальному комiтетах ООН та заступник глави делегацiї України на Дипломатичнiй конференцiї (Рим, 1998), на якiй було прийнято Римський статут цього суду.

Кандидат юридичних наук. Доцент. Автор великої кiлькостi статей з питань права, опублiкованих як в Українi, так i за її межами. Опублiкував три монографiї: «Пьянство и преступность» (у спiвавторствi; 1998); «Конституцiйнi засади кримiнального судочинства» (1999); «Прокурор у кримiнальному судочинствi» (у спiвавторствi; 2001). Протягом 1993—1999 рр. у спiвавторствi опублiкував сiм збiрникiв судової практики, в тому числi збiрник «Реабiлiтацiя репресованих» (1997).

Безпосередньо пiдготував ряд проектiв законодавчих актiв, у тому числi проект Закону «Про статус суддiв», а також проектiв постанов Пленуму Верховного Суду України з питань роз’яснення законодавства.

За його рецензiєю видано два науково-практичних коментарi Кримiнального кодексу та два таких самих коментарi Кримiнально-процесуального кодексу України; пiд його редакцiєю — два коментарi судової практики. Є членом редакцiйних колегiй видань видавництва «Юрiнком», а також журналiв «Адвокат» та «Практика Європейського суду з прав людини. Рiшення. Коментарi», одним з укладачiв щорiчника «Рiшення Верховного Суду України», веде активну викладацьку дiяльнiсть.

Є головою Державної екзаменацiйної комiсiї Одеської нацiональної юридичної академiї та членом Наглядної ради цiєї академiї, головою Державної екзаменацiйної комiсiї Академiї Державної податкової служби України.

У сiчнi 1992 р. за заслуги у змiцненнi законностi та правопорядку Указом Президента України присвоєно почесне звання «Заслужений юрист України».

За особистi заслуги у здiйсненнi правосуддя та значний внесок у забезпечення захисту прав громадян Указом Президента України вiд 11 березня 1998 р. нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. У 1999 р. Православною Церквою — орденом Святого Володимира III ступеня.

Указом Президента України вiд 4 жовтня 2000 р. за вагомий особистий внесок у реалiзацiю державної правової полiтики, заслуги у змiцненнi законностi i правопорядку, високий професiоналiзм нагороджений орденом «За заслуги» II ступеня.

Нагороджений також медаллю «Двадцять рокiв Перемоги у Великiй вiтчизнянiй вiйнi 1941—1945 рр.» (1966) та медаллю «Ветеран працi» (1989).