Місце трудового права в системі права України

Система права – це об’єктивний результат історичного розвитку суспільства. Виступаючи тільки одним з елементів соціального цілого, право не розвивається ізольовано, саме по собі, і структурні зміни в ньому – лише наслідок змін суспільства. Тому системі суспільних відносин відповідає і система права.

Система права як цілісне утворення охоплює всі норми, що діють в тій чи іншій державі, і є складним багаторівневим комплексом, що складається із норм права правових інститутів і галузей права.

Для того, щоб з’ясувати, яке місце у системі права України займає трудове право, необхідно розглянути поділ системи права на приватне та публічне право.

Поділ права на приватне і публічне означає юридичне визнання сфер суспільного життя, втручання в які держави та її органів юридично заборонено чи обмежено законом. Цим виключається (юридично) можливість самовільного втручання держави у сферу особистої свободи, юридично узагальнюється ступінь і межі “прямого наказу” держави і її структур, юридично розширюються межі свободи власності та приватної ініціативи.

Проведення такого поділу пов’язують з іменем римського юриста Ульпіана (ІІІ ст. н. е.), хоча він у прихованій формі існував ще в давньогрецьких полісах. Поділ права на приватне та публічне проводиться до наших днів, проте науковці не можуть дійти спільної думки щодо визначення критеріїв такого поділу.

На думку Е.Б. Хохлова, вперше такі критерії були запропоновані, очевидно, ще Арістотелем. Якщо до нього поліс і громадянин трактувалися в єдності: законослухняний громадянин тотожний полісу, а поліс тотожний законослухняному громадянину, то Арістотель розглядав поліс у єдності багатоманіття його елементів. Тому мислитель в якості критерію розмежування права публічного і приватного (хоча, зрозуміло, про саме публічне чи приватне право він не говорив) виділяв рівність чи нерівність суб’єктів: якщо право розглядає суб’єктів цього правовідношення як рівних – це приватне право, якщо ж право розглядає суб’єктів щодо їх достоїнств (ступінь свободи, багатства, доброчинності) – це право розподіляюче, тобто публічне.

Аналізуючи праці науковців, можна зробити висновок, що вони проводять розмежування публічного і приватного права за приблизно таким критерієм, який запропонував Арістотель. Крім того, критерій рівності-нерівності суб’єктів доповнюється сучасними поглядами про права і свободи людини, і тому приватне право ставлять на перше місце.

На думку Л.І. Спірідонова приватне і публічне право варто розрізняти залежно від того, чи юридичне регулювання виходить із єдиного центру (юридична централізація), чи юридично значущі рішення приймаються великою кількістю окремих суб’єктів, що висловлюють власну волю та діють згідно з власними поглядами й ініціативою (юридична децентралізація). Перший випадок він відносить до сфери публічного, а другий – до сфери приватного права.

В.В. Лазарєв вважає, що сутність приватного права виражена в його принципах – незалежності та автономності особистості, визнання захисту приватної власності, свободи договору. Приватне право – це право, яке захищає інтереси особи у її відносинах з іншими особами. Воно регулює сфери, безпосереднє втручання у які регулюючої діяльності держави є обмеженим. У публічно-правових же відносинах держави сторони виступають як юридично нерівноправні. Однією із таких сторін завжди виступає держава або її орган (посадова особа), наділений власними повноваженнями. У сфері публічного права відносини регулюються виключно із єдиного центру, яким є державна влада.

Відзначає пріоритетність приватного права і С.С. Алексєєв: “Право в приватноправовій площині (і в тому розумінні, в якому це прийнято вважати у юридичній науці) виражає засади децентралізації, свободи окремих суб’єктів. Тут можливість вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації не тільки в якійсь мірі наперед запрограмована у типових рішеннях, юридичних нормах, але і безпосередньо надана самим учасникам відносин, які визначають вирішення ситуації самі, автономно, своєю волею і в своїх інтересах. Природно-правові вимоги свободи людей, забезпечення статусу автономної особистості обумовлюють необхідність розвитку такої особливої правової сфери, в якій можуть реалізуватися економічна свобода, самостійність та рівність людей. Ось чому з перших сходинок цивілізації утворюється і отримує високий статус приватне право”.

Як підкреслює І.Ю. Козліхін, право – це не тільки інструментальна цінність, воно також має власну внутрішню природу, яка проявляється саме у сфері приватного права. У галузях приватного права найбільш безпосередньо проявляються особливості утвореного правового порядку. Публічне право запобігає (чи повинно запобігати) порушенням специфічної природи приватного права.

В основі поділу права на публічне і приватне, який проводить Л. Дюгі, також лежить ідея про право як справедливість урівнюючу та розподіляючу, а приватне право засноване на рівності суб'єктів.

Отже, узагальнюючи, можна зробити висновок, що до сфери приватного права традиційно відносять цивільне право,. підприємницьке право та сімейне право. У сфері публічного права лежить конституційне, адміністративне, кримінальне та процесуальне право. Де ж місце трудового права у цьому поділі?

За своєю природою і своїм соціальним призначенням трудове право має гуманістичний характер. Це право, яке в основі своїй спрямоване на захист інтересів осіб, що повинні у зв'язку з об'єктивними обставинами продавати свою робочу силу.

Трудове право як галузь права сформувалося наприкінці ХІХ ст. як наслідок швидкого росту промисловості, що заснована на застосуванні найманої праці та активного втручання держави в регулювання трудових відносин. Цей дуалізм галузі в процесі формування помітний і в науці трудового права. Наприклад, Л. Дюгі відносить втручання держави у відносини праці і капіталу до сфери адміністративного права, а Л.С. Таль, підкреслюючи особливий характер трудового договору, який виокремлює його з інших цивільно-правових договорів, проводить аналіз правової природи цього договору в рамках цивілістичного дослідження. Іншими словами, відносини праці і капіталу розглядаються як предмет приватного права, а втручання держави в ці відносини – як предмет публічно-правового регулювання.

Дуалістичний характер продовжує зберігати і сучасне трудове право. Однойменна галузь вітчизняного права поступово і досить швидко втрачає свій виключно публічно-правовий зміст (як це було в радянський період історії) і адекватно ринковій моделі економіки починає поєднувати в собі риси публічного і приватного права.

Правове регулювання праці засноване на державно-нормативному, колективно-договірному та індивідуально-договірному регулюванні.

В Україні на законодавчому рівні встановлено право на працю та механізм його реалізації. Зокрема, у Конституції України передбачено не обов’язок працювати, а право кожного громадянина самостійно, на власний розсуд, вибирати собі рід занять, місце праці, а також вирішувати, чи варто йому взагалі вступати у будь-які трудові відносини (ст. 43 Конституції України). Держава бере на себе обов’язок лише створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Основною формою залучення до праці є трудовий договір. Він є підставою для виникнення трудових правовідносин і укладається на засадах рівності та взаємного волевиявлення сторін.

Регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, узгодження інтересів працівників та роботодавців здійснюється ними на договірних засадах, шляхом укладення колективного договору. Всі ці норми свідчать про втрату трудовим правом виключно публічно-правового характеру і про тяжіння його до приватних засад.

Публічність у трудовому праві полягає в особливій ролі держави, яка на законодавчому рівні встановлює мінімальні загальнообов’язкові соціальні стандарти у сфері праці; норми підвищеного соціального захисту для окремих категорій працівників (пільги для неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю, у зв’язку з материнством); виступає гарантом дотримання соціальних прав людини у сфері праці, передбачених міжнародно-правовими актами, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України; а також у наявності й функціонуванні державних підприємств, установ та організацій, які діють як роботодавці і забезпечують робочі місця; в обов’язку держави здійснювати діяльність щодо бронювання і створення робочих місць та фінансування програм стосовно зайнятості й професійного навчання населення.

Можна назвати численні акти прямого й опосередкованого впливу держави на ринок праці, діяльність держави з нагляду за охороною праці, також юрисдикційну діяльність держави. Також можна відзначити публічно-правовий характер участі органів держави в колективних переговорах і в якості сторони у колективних угодах. Нарешті, якщо визнавати, що предметом трудового права є праця державних службовців, то необхідно визнати очевидний публічно-правовий характер регулювання цієї праці.

Отже, трудове право лежить на стику приватного та публічного права, і тому варто говорити про належність його до сфери соціального права, яке перебуває на етапі свого становлення та розвитку.