CASE OF NURETT?N ALDEM?R   AND OTHERS v. TURKEY
(Applications nos. 32124/02, 32126/02, 32129/02, 32132/02, 32133/02, 32137/02 and 32138/02) 
Рішення від 18 грудня 2007 року

 
До Європейського Суду з прав людини звернулися вісім громадян Туреччини: Mr Nurettin Aldemir, Mrs Arzu Do?an, Mrs ?ehrinaz Artar, Mr ?mer Buzluda?, Mr Sami Evren, Mr Ali R?za ?zer, Mr Tacettin Ya?d?ran і Mrs Elif Akg?l. Заявники стверджували про наявність порушення статей 1, 3, 5, 6, 7, 10, 11, 13, 14 та 17 Європейської конвенції про основні права та свободи людини.

Обставини справи

Заявники є членами “E T M-SEN (E?itim ve Bilim Emek?ileri Sendikas?) – профспілки працівників освіти, що є у свою чергу членом “KESK” (Kamu Emek?ileri Sendikalar? Konfederasyonu – Конфедерацією профспілок державних службовців).
У 2001 році парламент Туреччини підготував проект доповнень до Акту «Про професійні спілки». Під час обговорень цього проекту у парламенті, “KESK” прийняла рішення організувати мітинг у Анкарі з метою протесту проти проекту. Метою мітингу було привернення уваги громадськості та досягнення неприйняття цього акту, що, на їхню думку, не відповідає міжнародним стандартам.
Раніше, 18 грудня 2000 року, міська рада Анкари прийняла циркуляр, який передбачав правила проведення та організації зборів та демонстрацій у місті Анкара відповідно до Закону «Про збори та демонстрації» (№ 2911). Відповідно до циркуляру, місце проведення мітингу, яке обрали “KESK”, не є дозволеним місцем для проведення зборів. У червні 2001 року Nurettin Aldemir, ?ehrinaz Artar, ?mer Buzluda?, Sami Evren і Ali R?za ?zer, Arzu Do?an, Tacettin Ya?d?ran і Elif Akg?l.
Працівники міліції намагалися перешкодити проведення акції і поставили вимогу про припинення. Демонстратори заблокували головну вулицю (Atat?rk Avenue) і вирушили до (Atat?rk Avenue) офісу Прем’єр-міністра. Працівники міліції втрутилися і почали застосовувати кийки, газові пістолети для припинення демонстрації. Деякі із демонстрантів кидали у офіцерів каміння, внаслідок чого поранено сім працівників міліції та пошкоджено машину міліції. Також заявники постраждали у сутичці. 7 червня 2001 ?ehrinaz Artar та ?mer Buzluda? були обслідувані лікарем Hacettepe University Hospital. Лікар наклав шви над лівою бровою ?ehrinaz Artar. ?mer Buzluda? також мав поранення. Nurettin Aldemir, Sami Evren and Ali R?za ?zer не подали доказів до Суду про їхні фізичні ушкодження.
25 червня 2001 Arzu Do?an був обслідуваний медичним експертом Ankara Forensic Medicine Institute, який становив наявність поранення губ, слідів застосування газової зброї на руках.
У Tacettin Ya?d?ran встановлено наявність пошкодження лобової частини голови та гематоми. У Elif Akg?l встановлено гематому на голові та шиї. Заявники подали скаргу до прокурора Анкари проти директора міської міліції та працівників міліції, що вчинили інцидент.
26 червня 2001 року прокурор Анкари порушив кримінальну справу проти двадцяти шести демонстрантів, включно із Arzu Do?an та Sami Evren, щодо порушення Закону «Про збори та демонстрації».
23 липня 2001 року відповідно до Закону №4483 справу передано Міністрові  внутрішніх справ для розслідування справи.
9 жовтня 2001 року Міністр внутрішніх справ відповідно до статті 4 Закону №4483 вирішив не відкривати кримінальної справи проти працівників міліції. Міністр вирішив, що дії працівників міліції були законними та обґрунтованими за таких обставин.
У рішенні від 14 листопада 2001 року кримінальний суд Анкари виправдав заявників від звинувачень, встановивши, що вони реалізовували право на мирні збори та демонстрації, незаважаючи на відсутність попередніх дозволів.

Національне законодавство та практика

А) Конституційні гарантії
Стаття 34 Конституції передбачає:
«Кожен має право на мирне і без зброї зібрання та демонстрацію без попереднього дозволу….
Формальності, умови та процедура реалізації права на зібрання та демонстрації передбачається законом».
Б) Акт «Про зібрання та демонстрації»
Стаття 10 Акту (Закон №2911), який міститься у матеріалах справи, передбачає:
«Прокурор чи місцева влада місця, де будуть проводитися зібрання, повинні бути поінформовані не пізніше як за 26 годин перед зібранням шляхом подання повідомлення із підписами членів організаційного комітету…»
Стаття 22 цього Акту забороняє демонстрації та зібрання на громадських вулицях, парках, біля розміщення будівель, де розміщуються державні установи та служби. Демонстрації на громадських площах повинні дотримуватися вимог безпеки та не перешкоджати рухові фізичних осіб та транспорту. Стаття 24 Акту передбачає, що демонстрації та процесії, які проводяться із порушенням вимог закону, можуть бути припинені силовими засобами після заборони прокурора і повідомлення демонстраторів».
Відповідно до циркуляра Анкари від 18 грудня 2000 року, що передбачає умови зібрань та демонстрацій, K?z?lay авеню не є дозволеним  місцем проведення демонстрацій.
В) Закон 2559 про Права та обов’язки міліції:
Стаття 16:
а) самозахист,
б) якщо особа чи група осіб чинять опір міліції та перешкоджають здійсненню обов’язків, чи нападають на працівників міліції».
Кримінально-процесуальний кодекс:
Відповідно до стаття 165 Кримінально- процесуального кодексу, скаржник має право подати скаргу на відмову прокурора у відкритті кримінальної справи. Вона має бути подана протягом 15 днів із моменту повідомлення про рішення.
Заявлене порушення статей 7, 10 та 11 Конвенції
Заявники стверджували про порушення їхніх прав та статей 7, 10 та 11 Конвенції.
Суд вирішив дослідити обставини справи щодо статті 11 окремо.
Стаття 11 Конвенції передбачає:
   “Свобода зібрань та об’єднання
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднання з iншими, включаючи право створювати профспiлки i вступати до них для захисту своїх iнтересiв.
2. Здiйснення цих прав не пiдлягає жодним обмеженням, за винятком тих, якi встановленi законом в iнтересах нацiональної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобiгання злочинам, для охорони здоров’я або моралi чи з метою захисту прав i свобод iнших осіб i є необхiдними в демократичному суспiльствi. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здiйснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, полiцiї або органів державного управління.”

A. Прийнятність
27. Уряд заперечив наявність статусу жертви у розумінні статті 34 Конвенції, оскільки судом закрито кримінальну справу проти заявників.
29. Проте Суд відхилив заперечення Уряду, зазначивши, що статус жертви тісно пов’язаний із викладеними обставинами 
 
справи. Суд вказав на попередні справи (B?czkowski and Others v. Poland, no. 1543/06, §§ 45-48, 3 травня 2007).
B. Обставини
1.Наявність втручання у права заявника
31. Уряд стверджує, що втручання у реалізацію права заявника на свободу зібрання було відсутнім. Оскільки працівники міліції діяли для припинення незаконного зібрання.
34. Суд зазначив, що заявники брали участь у демонстраціях з метою протесту проти проекту доповнення до Акту «Про професійні спілки» парламентом Туреччини. Метою заходу було привернення уваги громадськості та досягнення неприйняття акту, що не відповідає міжнародним стандартам.
 
Втручання міліції у проведення акції та силові методи могли мати наслідком зневіру та знеохотити заявників брати участь у таких зібраннях (див. B?czkowski and Others, cited above, § 67-68).
35. За обставинами справи Суд дійшов висновку, що заявники негативно відносилися до втручання міліції та це було втручанням у реалізацію їхнього права на мирне зібрання.

2. Обґрунтування втручання

36. Уряд стверджував, що втручання передбачене законом, а саме Законом №2911, переслідувало законну мету попередити заворушення та забезпечення громадської безпеки.
37. Заявники вказували на співрозмірність втручання.
38. Суд досліджував чи втручання у реалізацію права, передбаченого статтею 11, було «передбачене законом», переслідувало одну чи декілька законних цілей та відповідно до параграфу 2 було «передбачене у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
39. Суд дослідив, що втручання мало правове підґрунтя, зокрема статтю 22 Закону №2911 (Акт про зібрання та демонстрації) , що відповідає формулюванню «передбачено законом» у розумінні статті 11 Конвенції. Також Суд приймає доведеність, що втручання мало на меті попередити заворушення та забезпечити громадську безпеку.
40. Повертаючись до питання про те, чи є втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (Djavit An v. Turkey, no. 20652/92, §§ 56-57, ECHR 2003- III; Piermont v. France, рішення 27 травня 1995, Series A no. 314, §§ 76-77; and Plattform “?rzte f?r das Leben” v. Austria, j рішення 21 червня 1988, Series A no. 139, p. 12, § 32).
З цих рішень зрозуміло, що органи влади мають обов’язок вживати необхідних засобів для проведення законних демонстрацій та забезпечувати їхнє мирне здійснення та безпеку громадян (див. Oya Ataman v. Turkey, no. 74552/01, § 35, ECHR 2006-...).
41. Суд також зазначив, що держави повинні не лише забезпечувати право на мирні зібрання, але також утримуватися від необґрунтованих втручань ц право. (див. Djavit An, cited above, § 57; Oya Ataman, cited above, § 36).
42. Суд вважає, що ці принципи також стосуються демонстрацій та процесій, які організовуються у громадських місцях.
Проте Суд вказує на те, що немає суперечності статті 11 Конвенції, якщо з мотивів забезпечення громадського порядку та національної безпеки, держави встановлюють правові положення для врегулювання проведення заходів (див. Djavit An, cited above, §§ 66-67).
43. Дослідивши національне законодавство, Суд встановив, що відсутні спеціальні вимоги щодо проведення демонстрацій, окрім вимоги про повідомлення не пізніше як за двадцять шість годин до заходу. Переважно такі положення не відображають приховану перешкоду реалізації свободи мирного зібрання, яке захищається Конвенцією. Таке ж можна сказати про проведення заходів у певному місці. Важливо, щоб асоціації та інші організатори демонстрацій, як  учасники демократичного процесу, поважали положення, що визначають цей процес (див. Oya Ataman, cited above, § 38).
44. У цій справі KESK організували дві демонстрації, 7 та 25 червня 2001 року. У цих двох випадках, поки президент KESK виступав, працівники міліції втрутилися у демонстрації. І оскільки демонстратори не розходилися, працівники міліції застосовували силові засоби, було заподіяно ушкодження заявникам.
45. Тому Суд вважає, що немає достатніх підстав вважати, що ця група осіб становить серйозну небезпеку для громадського порядку.
46. На думку Суду, демонстратори не здійснювали актів насильства, а мали на меті привернути увагу громадськості прийняття акту парламенту. Зібрання було мирним.
47. Суд дійшов висновку, що у цій справі силове втручання працівників міліції було непропорційним та не було необхідним для підтримання порядку у розумінні другого параграфу статті 11 Конвенції.

III. Заявлене порушення статей 3, 6 та 13 Конвенції

49. Заявники стверджували про порушення 7 та 25 червня 2001 року статті 3 Конвенції. Також вони стверджували про відсутність ефективних засобів захисту порушеного права.
Стаття 3 передбачає:
«Заборона катування
Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гiднiсть, поводженню або покаранню.»
Стаття 13 передбачає:
«Право на ефективний засіб правового захисту
Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи.»
50. Уряд стверджував, що заявники не використали усіх засобів національного захисту і не оскаржили рішення прокурора від 29 січня 2002 року, як це передбачене статтею 165 Кримінально-процесуального кодексу. Уряд посилався на рішення Суду у таких же справах (див. Selal Sara? v. Turkey, no. 35841/97, 2 вересня 2004, Ete v. Turkey, no. 29315/02, 13 червня 2006 та U?ma v. Turkey, no. 15071/03, 3 жовтня 2006).
54. Дослідивши обставини справи, Суд приймає аргументи уряду щодо невикористання засобів національного захисту.
55. Суд відмовляє у задоволенні клопотання відповідно до статті 35 параграфу 1 та 4 Конвенції.

IV. Інші заявлені порушення Конвенції

56. Також заявники стверджували про наявність порушення статей 1, 5, 14 та 17 Конвенції.
57. Проте Суд встановив відсутність порушення цих статей Конвенції.

V. Застосування статті 41 Конвенції
58. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Справедлива сатисфакцiя
Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцiю.»

Рішення Суду

Європейський Суд з прав людини встановив наявність порушення права заявників на свободу зібрання. Суд проголосував 5 голосів проти 2 за наявність порушення статті 11 Конвенції.

Окрема думка суддів T?RMEN AND
MULARONI

KESK (конфедерація професійних спілок державних службовців), які організували демонстрацію, відповідно до Закону №2911  повинні були подати попереднє повідомлення про організацію демонстрації у громадському місці. Також відповідно до циркуляра Анкари від 18 грудня 2001 року не є дозволеним проведення демонстрацій на площі K1z1lay.
Більшість суддів проголосували за наявність порушення статті 11 Конвенції. Проте також судді у окремій думці висловлюють позицію, що не можна встановлювати порушення статті 11 Конвенції, оскільки заявники не використали усіх засобів національного захисту.

Переклад і огляд здійснено Товариством сприяння українсько-польській співпраці у галузі юридичної освіти і науки ©
Повний текст Рішення на сайті Європейського Суду з прав людини (доступний лише англійською мовою): http://www.echr.coe.int