/ Головна П'ятниця, 29 Липня 2016  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Типові ситуації та обставини, пов'язані з дійовим каяттям

Іван Когутич 17.01.2004, 08:08

Упродовж віків вітчизняний і закордонний досвід кримінальної юстиції неодноразово переконував, що одним тільки посиленням засобів покарання неможливо досягнути зниження кількості вчинюваних злочинів та забезпечити їх повне розкриття.

Враховуючи цей досвід, законодавство України суттєво змінюється у напрямі закріплення заохочувальних норм щодо спонукання громадян добровільно припиняти свою злочинну діяльність із гарантуванням їм звільнення від покарання за умови проявів дійового каяття. Мова йде про норми ст. 45 КК України і ст. 7-2 КПК України.

Згідно з цими нормами, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

За наявності цих підстав прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі своєю мотивованою постановою направити кримінальну справу до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

У цих справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про їх закриття.

Самоочевидно, що для звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, факт цього каяття необхідно довести. Попередньо це відбувається під час досудового розслідування.

У рамках запропонованого дослідження розглянемо лише декілька із багатьох аспектів процесу встановлення і правової оцінки дійового каяття, а саме - пов'язані з ним типові ситуації та деякі обставини його розслідування.

Загальновідомо, що кожен злочин розслідується у конкретних просторово - часових умовах і взаємозв'язку з об'єктивною дійсністю та поведінкою певного кола людей, залучених у судочинний процес. Від взаємовпливу чинників цього дійства утворюється конкретна обстановка розслідування злочину, яка в криміналістичній науці набула назву "слідча ситуація".

Не вдаючись до аналізу наявних у спеціальній літературі підходів науковців до визначення поняття цієї категорії, в узагальненому вигляді слідча ситуація - це сукупність умов, за яких у конкретний відрізок часу проводиться розслідування в кримінальній справі, тобто та обстановка, в якій відбувається доказування (1, с. 129-139; 2, с. 90; 3, с. 13; 5, с. 75; 8, с. 58 та ін.).

Залежно від обставин справи, періоду провадження, умов перебігу процесу доказування у ній та багатьох інших чинників слідчі ситуації можуть бути різноманітними, зокрема, початковими, проміжковими і завершальними; типовими, окремими і специфічними; одно- та багатоелементними; конфліктними і безконфліктними; сприятливими і несприятливими. На утворення й видозмінення ситуації розслідування у конкретній справі впливають як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники, сутність яких у співвідношенні з класифікацією слідчих ситуацій ґрунтовно досліджена в криміналістичній літературі (4, с. 28; 6, с. 5; 7, с. 64 та ін.).

Вивчення й узагальнення відповідної літератури і практики доказування обставин, які пом'якшують покарання та становлять зміст дійового каяття (п. 1, 2 ст. 66 КК України) спонукає до висновку, що під час досудового розслідування і судового слідства у кримінальних справах можуть виникати такі типові слідчі ситуації:

1) дійове каяття підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (далі - обвинуваченого) виявляється в повному щирому визнанні ними своєї вини у вчиненні злочину, правдивому викладі всіх обставин справи, викритті співучасників у всіх епізодах злочинної діяльності;

2) обвинувачений під виглядом дійового каяття обмовляє себе у вчиненні злочину;

3) неправдиве дійове каяття або імітування каяття, тобто особа визнала вину і покаялась у вчиненні одного чи кількох злочинів з метою пом'якшення або уникнення кримінальної відповідальності за ці або інші (приховані і більш тяжкі) злочини;

4) дійове каяття у вчиненні одного чи кількох злочинів, поєднане з самообмовою у скоєнні інших епізодів злочинів;

5) дійове каяття, поєднане з обмовою інших осіб;

6) каяття у вчиненні лише власних діянь без викриття співучасників;

7) каяття, поєднане з частковою зміною (спотворенням, замовчуванням) показань щодо своєї участі та ролі співучасників у вчиненні злочинів;

8) дійове каяття з наступною повною відмовою від визнання своєї вини у вчиненому і від попередніх показань;

9) дійове каяття, поєднане з тимчасовою відмовою від дачі показань, дачею неправдивих показань і з наступними активними діями, що сприяють розкриттю й розслідуванню злочинів (9, с. 123; 10, с. 42-58).

Для перших двох названих ситуацій, тобто за умов справжнього дійового каяття, характерним є наявність обставин, що утворюють зміст об'єктивних ознак, причин та мотивів цього каяття

Зміст ситуації, пов'язаної з удаваним дійовим каяттям, формально утворюють справжні елементи такої поведінки, внаслідок чого його на початку практично неможливо відрізнити від справжнього каяття. Про таку ситуацію, з якою реально стикаються на стадії досудового розслідування, стає достовірно відомо лише тоді, коли на підставі інших джерел, окрім показань обвинуваченого, вже доведено факт учинення ним ще інших, більш тяжких злочинів, кримінальної відповідальності за які він намагався уникнути.

Разом з тим і за такої ситуації стосовно окремих злочинів, щодо яких обвинувачений проявив дійове каяття, винуватість у скоєному, окрім його показань, доказується іншими матеріалами справи. Тому сумнівів у щирості його каяття щодо вчинення інших злочинів у слідчого може і не виникати. У кожному разі показання обвинуваченого як особи, заінтересованої у результатах справи, не слід сприймати на віру і необхідно ретельно перевіряти.

Аналізуючи інші перелічені типові ситуації, відзначимо, що всім їм притаманна одна спільна особливість - у кожній із них обов'язково є загальні ознаки дійового каяття. Для багатьох із цих ситуацій є схожими причини, мотиви і умови їх утворення, заінтересованість обвинуваченого в результатах справи, небажання нести заслужену кару за вчинене, різноманітні прояви інстинкту самозбереження та самозахисту. Разом з тим кожній з них притаманні і певні відмінні риси, наприклад імітація каяття, обмова, самообмова, часткова зміна показань, відмова від попередніх свідчень.

Відомо, що обмова обвинуваченим інших осіб - це дача ним свідомо неправдивих показань про вчинення цими особами тих злочинів, до яких вони фактично не причетні. Причинами і мотивами обмови можуть бути помста, зведення особистих рахунків з іншими людьми, бажання уникнути кримінальної відповідальності. Інколи ініціаторами обмови можуть бути й окремі недобросовісні працівники оперативних підрозділів органів дізнання, які таким способом намагаються покращити показники щодо рівня розкривання злочинів.

Наступною є слідча ситуація, за якої обвинувачений повністю визнає свою вину у вчиненому, правдиво повідомляє про всі обставини злочину, що розслідується, сприяє проведенню слідчих дій, однак уже з перших допитів відмовляється назвати своїх спільників, хоча й не заперечує їх наявність. Мотивами такої поведінки можуть бути небажання піддавати небезпеці кримінального переслідування своїх родичів (яких, відповідно до ст. 63 Конституції України та ч. 2 ст. 69 КПК України, він і не зобов'язаний викривати), острах перед помстою з боку співучасників, певна залежність від них тощо.

Для ситуацій, коли змінюють показання або відмовляються від них стосовно визнання своєї вини або ролі співучасників, характерним є те, що причинами цього може бути винятково негативна або позитивна поведінка винної особи.

Негативна поведінка в таких ситуаціях передусім обумовлюється: бажанням обвинуваченого повністю уникнути кримінальної відповідальності за всі діяння або окремі епізоди, щодо яких, як він вважає, недостатньо зібрано доказів; небажанням у повному об'ємі відшкодовувати заподіяну злочином шкоду; впливом на нього з боку співучасників, співкамерників, знайомих, раніше суджених, а інколи і адвокатів; почуттям страху перед помстою з боку співучасників за свої правдиві показання щодо їхньої злочинної причетності; намаганням затягнути закінчення справи або прискорити розслідування з метою зміни місця перебування чи режиму утримання під вартою та ін.

Позитивною поведінкою у зазначених ситуаціях під час дійового каяття винної особи може бути зміна нею позиції щодо оцінки своїх показань про співучасників злочинної діяльності; повідомлення правдивої інформації внаслідок глибоких особистісних переживань після самообмови, що стала наслідком застосування незаконних методів ведення розслідування; а також коли виявлена добросовісна помилка внаслідок несприятливої процесуальної обстановки (під впливом непрямих доказів особа визнала себе винною у вчиненні злочину, помилково вважаючи, що заперечення вини лише погіршить її становище, а внаслідок оманливого каяття вона уникне кримінальної відповідальності, або покарання буде значно меншим).

Важливо врахувати, що та чи інша ситуація, як уже наголошувалось, формується також під впливом фізичного і психічного стану обвинуваченого; особливостей його мислення, пам'яті, сприйняття. Вона може зумовлюватись віком або статтю особи, рисами її характеру, орієнтацією щодо духовних і матеріальних цінностей суспільства; ставленням до сім'ї та родичів та ін.

З'ясуємо тепер деякі обставини доказування дійового каяття. Процес доказування дійового каяття на стадії досудового слідства, аналогічно процесу встановлення вини обвинуваченого та інших обставин справи, утворює передбачену законом діяльність слідчого щодо збирання, перевірки і оцінки фактичних даних про вчинений злочин, а також особу винного.

Доказуванню дійового каяття притаманна певна специфіка, зумовлена, власне, своєрідністю його змісту. Специфіка дійового каяття обвинуваченого полягає в тому, що обставини, внаслідок яких воно виникає, безпосередньо випливають із причин їх породження. Каяття пояснюється не тільки матеріальним інтересом у бажаному завершенні справи, але також і психологічними (передусім - емоційними) спонуканнями особи, яка вчинила злочин. Саме ті причини, що призвели особу до каяття, і треба встановити та довести (звичайно, паралельно і взаємоузгоджено із встановленням та доказуванням усіх інших обставин справи).

Першу інформацію про дійове каяття особи, паричетної до розслідуваного злочину, слідчий одержує переважно від оперативних підрозділів, із матеріалів дізнання, явки з повинною, а також у процесі допиту цієї особи. Інколи вже із цих матеріалів стають зрозумілі причини дійового каяття. Так чи інакше, спочатку ця інформація і викликає інтерес у слідчого, і насторожує його.

Процесуальна заінтересованість слідчого пояснюється бажанням швидкого розкриття і розслідування злочину, а настороженість - можливістю самообмови, обмови чи іншими прихованими негативними чинниками. Однак у кожному разі слідчому належить не обмежуватись формальним закріпленням показань, проведенням сприятливих слідчих дій, що підтверджують вину особи, а ретельно, систематично і паралельно з цим виконувати доволі складну роботу щодо доказування каяття з всебічною його перевіркою у контексті одержаних відомостей про інші обставини кримінальної справи.

Вивчаючи первинний і, як правило, невеликий за об'ємом матеріал дійового каяття (серед іншого матеріалу дослідчої перевірки), слідчому необхідно окремими пунктами у загальному плані розслідування накреслити дії щодо його доказування, і, в першу чергу, з участю особи - ініціатора каяття. Крім того, потрібно сконструювати і в подальшому опрацювати всі можливі версії про обставини каяття. Версії у таких випадках - це найбільш обґрунтовані та ймовірні припущення, гіпотези про мотиви, причини і цілі каяття, які потребують перевірки та оцінки на підставі встановлених фактичних даних.

Процес доказування дійового каяття обов'язково передбачає конструювання і відпрацювання слідчих версій щодо встановлення його істинності та правдивості. З урахуванням одержаних даних, що вказуватимуть на характерні ознаки дійового каяття, можна виділити такі загальні версії:

1) особа, що кається, говорить правду: подія злочину, про який слідству нічого не було відомо, насправдівідбулася, і особа, що визнала свою вину, готова до відповідальності за вчинене;

2) особа повідомляє завідомо неправдиву інформацію: злочину вона не скоювала і наявна самообмова;

3) особа, яка нібито кається, говорить не всю, неповну, правду.

Щодо кожної із цих загальних версій одночасно будуються і окремі версії про справжні причини та мотиви правдивого чи неправдивого каяття, самообмови тощо, які у подальшому, залежно від наявних слідчих ситуацій, коригуватимуться.

Складовим елементом дійового каяття виступає, як уже зазначалось, низка передбачених законом обставин, що пом'якшують кримінальну відповідальність, які разом з іншими охоплені предметом доказування. Вивчаючи особу обвинуваченого, не варто обмежуватись направленими щодо нього запитами в інформцентри (з метою одержання відомостей про минулі судимості), медичні установи (підтвердження відповідного соматичного і психічного стану), долученням до справи його офіційних характеристик. З цією метою також потрібно допитати як свідків знайомих та родичів обвинуваченого (якщо вони проти цього не заперечують).

У тому випадку, коли у процесі дослідження матеріалів справи із показань обвинуваченого випливатиме інформація, що причиною самообмови, неправдивого каяття, відмови від попередніх показань про визнання своєї вини і каяття у скоєному були застосовані стосовно нього незаконні методи провадження дізнання, слідчий повинен не тільки зафіксувати це у протоколі допиту та у разі потреби виконати його медичне освідування, але й скерувати копію протоколу допита або відповідне повідомлення про це начальнику органа дізнання і наглядаючому прокурору для проведення перевірки такого факту. Згодом до матеріалів кримінальної справи долучається копія прийнятого за результатами цієї перевірки рішення.

Під час перевірки й дослідження доказів щодо слідчих ситуацій, пов'язаних з дійовим каяттям, обов'язково підлягають встановленню умови, за яких були одержані перші показання про визнання особою своєї вини. Важливо звертати увагу на послідовність, логічну узгодженість або суперечливість таких показань. Часто обвинувачений на повторних допитах причину зміни своїх показань або повної відмови від них пояснює неправильністю або неповнотою запису своїх свідчень у протоколах попередніх допитів. Така ситуація характерна для випадків, якщо до справи несвоєчасно запросити перекладача (у разі необхідності) або забезпечити участь захисника, а також коли визнання вини і дійове каяття не були належно зафіксовані та засвідчені (шляхом відео- або магнітного запису, проведенням повторних і детальних допитів та очних ставок).

Оцінюючи слідчі ситуації, пов'язані із самообмовою обвинуваченого, слідчий повинен визначити доказовість вини, встановити якість і кількість зібраних викриваючих або виправдуючих доказів. Важливо правильно оцінити достовірність та об'єктивність причин і мотивів, озвучених обвинуваченим, які, за його словами, слугували спонукою у визнанні своєї вини і каяття у скоєному. Особливо складно оцінювати ситуації, створені самообмовою, спричиненою незаконними методами дізнання, коли з метою "розкрити злочин" за певні обіцянки і завіряння умовляли особу взяти на себе вину у злочині, попередньо повідомивши їй про обставини його вчинення. Такий "обвинувачений" швидше за все, не називатиме слідчому причини свого "каяття" і перевіркою показань цю неправду викрити буде важко. Однак за такої ситуації слідчий, здебільшого, спостерігатиме прояви певних негативних обставин - дисимуляцій: показання обвинуваченого вирізнятимуться неадекватною однотипністю, завченістю, стенографічним характером. До раніше даних показань він уже нічого не зможе доповнити, уточнити, хоча людині властиво щось забувати, а щось згадувати, уточнювати.

Оцінюючи докази дійового каяття обвинуваченого у ситуаціях, пов'язаних із обмовою інших осіб, необхідно враховувати ступінь доказаності епізоду, в якому вона (обмова) простежується. Як правило, щодо цього епізоду у ланцюзі доказів бракуватиме певної логічної ланки, що зв'язує обмовлену особу з нібито нею вчиненим діянням. Зокрема, "співучасник" заперечуватиме свою злочинну причетність, бракуватиме закономірних для його злочинної діяльності речових доказів, очні ставки не призведуть до позитивних результатів.

Не менш складною є оцінка доказів в умовах ситуації неправдивого дійового каяття або його імітування. Досвідчені злочинці використовують ці ситуації як спосіб уникнути кримінальної відповідальності. Така проблема виникає у випадках, коли у доставленої в органи міліції особи виявлено зброю, наркотичні засоби тощо. Проте вона заявляє, що зброю або наркотики у неї опинились випадково (знайдені на вулиці, в громадському транспорті, у себе на квартирі, куди їх хтось підкинув; куплено без відома, що ця речовина - наркотик, а ніж - це зброя). Дізнавшись або зрозумівши, що це наркотик або зброя, особа вирішила здати їх у міліцію, але по дорозі була затримана її співробітниками...

Відтак слід констатувати, що каяття як прояв суб'єктивного світу особи важко піддається доказуванню. Що саме послужило мотивом каяття - докори сумління за скоєне, прояви совісті, або прихований розрахунок на зменшення чи уникнення покарання, або намір визнанням вини у вчиненні більш легкого злочину приховати участь у скоєнні більш тяжкого суспільно небезпечного діяння, або ж бажання когось видати чи, навпаки, приховати від органів правосуддя - встановити доволі важко. Саме тому, в процесі доказування й оцінки обставин дійового каяття обвинуваченого за будь-яких слідчих ситуацій потрібно враховувати не голий факт повного визнання ним своєї вини у злочинній діяльності, а мотив, який керував особою, привівши її до каяття. Отже, дійове каяття встановлюється не тільки і не стільки визнанням особою своєї вини у вчиненні злочину, а всією сукупністю доказових обставин справи.

--------------------

1. Белкин Р.С. Курс криминалистики: В 3 т. - М.: Юристъ,1997. - Т.З: Криминалистические средства, приемы и рекомендации.

2. Гавло В.К. О следственной ситуации и методике расследования хищений, совершенных с участием должностных лиц // Вопросы криминалистической методологии, тактики и методики расследования. - М., 1973. - С. 88-109.

3. Драпкин Л.Я. Общая характеристика следственных ситуаций. // Следственные ситуации. - М., 1985. - С. 10-25.

4. Драпкин Л.Я. Понятие и классификация следственных ситуаций. // Следственные ситуации и раскрытие преступлений. // Науч. труды Свердл. юрид. ин-та. - Свердловск, 1975. - Вып. 41. - С. 25-35.

5. Клочков В.В. Проблемы теории следственной ситуации. // Следственные ситуации. - М., 1985. - С. 70-89.

6. Лисиченко В.К., Батюк О.В. Следственная ситуация и ее значение в криминалистике и следственной практике. // Криминалистика и судебная экспертиза. - К., 1988. - Вып. 36. - С. 5-11.

7. Поташник Д.П. Криминалистическая тактика. - М.: Зерцало, 1998.

8. Селиванов Н.А. Криминалистическая характеристика преступлений и следственные ситуации в методике расследования. // Соц.законность. - 1977. - №2. - С. 50-62.

9. Преступления и наказания в РФ. // Отв. ред. А.Л. Цветинович, А.С. Горелик. - М.: Бек, 1997.

10. Щерба С.П., Савкин А.В. Деятельное раскаяние в совершенном преступлении. - М.: Спарк, 1997


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .