/ Головна Вівторок, 05 Липня 2016  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Військові суди через призму правової держави

Шишкін В. (кандидат юридичних наук) // Право України. – 2004. – №4 15.08.2004, 14:02

Збереження за Законом «Про судоустрій України»[1] (статті 19, 21, 25, 32, 48) військових судів як складового елемента системи правосуддя в Україні не зняло, а навпаки — загострило проблему і активізувало критику щодо правильності такого рішення і особливо стосовно їхньої компетенції. Проблематика питання спонукає до висловлення деяких міркувань. Перш за все є потреба у роз'ясненні суті термінологічного визначення «військова юстиція», яке не слід ототожнювати з поняттям «військове судочинство».

 

Узагальнюючий аналіз світової практики дає підстави вважати, що під військовою юстицією розуміється кілька напрямів предметної діяльності, які здійснюються (можуть здійснюватись) різними інституціями та органами: 1) підтримання правопорядку серед військовослужбовців і контроль за їхньою статутною поведінкою у громадському середовищі здійснюється військовою поліцією чи жандармерією; 2) дізнавча діяльність щодо вчинення військовослужбовцями правопорушень здійснюється командирами військових частин або військовою поліцією чи жандармерією; 3) юридично-консультативна або юридично-роз'яснювальна робота покладається на правову службу в збройних силах певних країн або адвокатуру; 4) розслідування кримінально караних правопорушень і пред'явлення військовослужбовцям обвинувачення у вчиненні злочину здійснюється військовими чи спеціальними прокурорами або командирами військових частин; 5) розгляд справ про обвинувачення військовослужбовців у вчиненні злочину або інших справ щодо розв'язування спірних правовідносин, в яких стороною є військовослужбовець, здійснюється військовими судами (трибуналами) або суддями, які спеціалізуються у сфері військових злочинів.

 

Таким чином, військове судочинство — це лише один із напрямів військової юстиції, але найбільш з них вагомий за наслідками, оскільки наслідком діяльності є найвища форма з рішень, які постановляє державна влада, — судове рішення. Саме судочинство у військовій сфері обрано предметом аналізу в цій статті як одне з найбільш дискусійних явищ у середовищі українських правників, яке породжує діаметрально протилежні погляди. Стан з військовим судочинством для світової спільноти є фактично лакмусовим папірцем у характеристиці не лише судового, а й державного устрою певної країни за ознакою — громадянське суспільство, сучасно цивілізована, правова держава.

 

В Україні виникла парадоксальна ситуація — з набуттям громадянами додаткових можливостей звертатися до суду за захистом їхніх прав, завдяки загальному розширенню юрисдикції судів (ч. 2 ст. 124 Конституції), одночасно розширилася й юрисдикція військових судів у порівнянні з юрисдикцією військових трибуналів СРСР, тобто до їхньої компетенції, окрім кримінальної, додалась ще й цивільна галузь права. Військові суди за суб'єктною ознакою розглядають: кримінальні справи, де хоча б один з підсудних є військовослужбовцем (за таких умов «цивільна» особа, яка вчинила злочин у групі з військовослужбовцем, вже підпадає під юрисдикцію цього суду), та деякі цивільні справи, де стороною (позивачем, відповідачем) є військовослужбовець. Проте це ще не межа претензій апологетів військового судочинства — тенденція має місце для подовження: є пропозиції поширити компетенцію військових судів також і на сферу адміністративної юрисдикції (оскарження дій і актів органів влади у сфері військової справи).

 

Викликає стурбованість те, що прихильники збереження військових судів намагаються вказану тенденцію представити як необхідне благо для громадян України, одягнутих у військову форму, причому з посиланням на практику і досвід інших країн світу. Останнє обгрунтування здебільшого є спекулятивним, оскільки за основу береться ознака формальної наявності військових судів у певних державах, без наведення репрезентативного кола таких країн, і особливо без аналізу меж їхньої юрисдикції та рівня розвинутості у відповідній країні громадянського суспільства, інститутів демократії, цивільного контролю за військовою сферою взагалі і за військовими судами зокрема.

 

Аналіз організації військового судочинства в інших країнах вказує на наступне. Із 38 держав— учасниць Ради Європи (крім країн СНД) тільки у тринадцяти з них діють військові суди (Велика Британія, Бельгія, Болгарія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Польща, Португалія, Туреччина, Угорщина). З цього кола країн тільки в Польщі та Туреччині військові суди, крім кримінальних справ, розглядають ще й окремі цивільні справи, в яких стороною є військовослужбовці. Але Туреччина вже опинилась під певним тиском, оскільки за рішенням Страсбурзького суду (справа Сіраклар, 1998) вона визнана порушником прав людини за розгляд військовим суддею справи з цивільного права[2]. В інших із зазначених країн юрисдикція військових судів стосується кримінальних справ за обвинуваченням лише військовослужбовців у вчиненні здебільшого військових, а не загальнокримінальних злочинів.

 

Переважна більшість країн сучасної Європи взагалі не має військових судів, які б здійснювали кримінальну, а тим більше цивільну юрисдикцію, у тому числі й такі сучасні орієнтири європейської цивілізації, демократії і гарантій прав людини, як-от: Франція, Австрія, Німеччина (дві останні після другої світової війни взагалі не утворювали таких судів).

 

В Європі у зв'язку з реалізацією вимог Конвенції з прав людини та основних свобод давно намітилася тенденція до обмеження юрисдикції військових судів та поступової відмови від них. Франція, в якій Конституцією заборонено утворювати у мирний час військові суди, першою подала приклад, ліквідувавши у 1981 р. Суд національної безпеки, а у 1983 р. всю систему військових судів. У цьому Францію підтримує Німеччина, в якій можуть в мирний час, за двома конституційними підставами (для кораблів військово-морського флоту та для військ, що знаходяться за кордоном), утворюватись суди військово-кримінальної юстиції (ч. 2 ст. 96 Конституції ФРН), але урядові структури, у тому числі Міністерство оборони ФРН, досі утримуються від ініціатив щодо реалізації вказаної норми. Проте навіть у випадку реалізації цієї норми такі суди діяли б лише у першій інстанції і лише стосовно військових злочинів, а вищою інстанцією (касаційною) щодо їхніх рішень була б Федеральна судова палата (загальносудова установа, яка за статусом наближена до Верховного Суду України).

 

Необхідно також проаналізувати деякі закони і практику Німеччини, щоб здолати неправильну інтерпретацію і маніпуляцію досвідом цієї країни для аргументації щодо існування і діяльності військової юстиції. Наявність у ФРН дисциплінарних військових судів використовують як аргумент для підтвердження доцільності та збереження сучасних українських військових судів, хоча це зовсім непорівняні речі. Непорозуміння відбуваються на рівні термінологічних визначень. Розгляд дисциплінарних справ не повинно ототожнюватися з традиційним судочинством. Конституція ФРН (ч. 2 ст. 92) встановила конституційні підстави для можливого утворення військово-кримінальних судів (нім. Wehrstrafgerichte), які, як вже зазначалось, німецька влада вирішила поки не реалізовувати. Саме це є традиційним судочинством, але в галузі військових відносин. У сучасних умовах для військовослужбовців Бундесверу діють військово-дисциплінарні суди (нім. Truppendienstgerichte — труппендінстгеріхте). Ключове слово Dienst (служба), тобто за предметною юрисдикцією це є правовідносини, що випливають з ієрархічної підпорядкованості та статутних зобов'язань військовослужбовців. Розгляд таких правовідносин суто управлінського (адміністративного) напряму між підпорядкованими військовослужбовцями та їхніми начальниками (командирами) для домінування принципу неупередженості передано у підвідомчість інституції, яку відокремлено від військового командування і яку умовно названо — військово-дисциплінарні суди.

 

До речі, дисциплінарні суди, як відомчі, діють у Німеччині і для інших категорій службовців, які перебувають в особливих службових відносинах або у відносинах вірності (нім. Dienst — und Treueverhaltnis) з державою (федеральні чиновники, судді, прокурори, нотарі) чи мають високу професійну відповідальність перед суспільством (адвокати, аудитори, повірені у патентах, консультанти і довірені особи у податкових справах тощо). Дорівнені до таких судів є суди честі для представників медичних професій (лікарів, стоматологів і дантистів, аптекарів і провізорів, ветеринарів). У такому судочинстві головуючими в процесах є судді із судів звичайної юрисдикції, яким доручається провести слухання дисциплінарних справ, а представники об'єднань відповідних професій діють як народні засідателі(З). З точки зору традиційних уявлень щодо правосуддя, таку діяльність, яку колись здійснювали дисциплінарні органи у позасудовому порядку, можна назвати квазісудочинством.

 

Діяльність вказаних військово-дисциплінарних судів в Німеччині регулюється спеціальними Законами: про військове дисциплінарне провадження (WDO) і про військове оскарження (WBO). Ці суди мають подвійну функцію: 1) можуть застосовувати до порушників військової дисципліни дисциплінарні заходи (ст. 62 WDO), які вилучені з компетенції військових начальників, — скорочення окладу, заборона підвищення, пониження в службовому званні, звільнення зі служби, скорочення, позбавлення пенсії (ст. 54 WDO); 2) є інстанцією, до якої військовослужбовці звертаються зі скаргами на дії начальників, у тому числі і у випадках застосування простих дисциплінарних заходів — догани, суворої догани, штрафу, обмеження виходу за межі військової частини, дисциплінарного арешту (ст. 18 WDO). Ці суди утворюються з визначенням їхнього місцезнаходження федеральним міністром оборони і складаються з президента суду та необхідної кількості професійних суддів та суддів на громадських засадах. Професійні судді призначаються на підставі загального закону як федеральні судді Федеральним Президентом Німеччини за пропозицією федерального міністра юстиції і не можуть бути військовослужбовцями, а є суто «цивільними» особами (ст. 65, 69 WDO). В 1993 р. таких суддів, без врахування території колишньої НДР, було 20 осіб[4]. Судді на громадських засадах (український аналог народних засідателів) можуть бути військовими, резервістами збройних сил або колишніми військовими без зарахування до резерву тощо (ст. 68 WDO). Особи цієї категорії призначаються командирами військових частин або керівниками інших установ, які за функціональним призначенням опікуються діяльністю цих судів (наприклад, військово-призовне управління призначає необхідну кількість таких суддів із осіб, які перебувають на обліку в резерві). Наступною інстанцією (касаційною) щодо рішень вказаних судів є сенат у справах військовослужбовців у складі Федерального Адміністративного суду (де суддями є суто «цивільні» особи), що підкреслює саме адміністративний характер предметної компетенції вказаних судів[5]. Навіть таке квазісудочинство здійснюється у першій інстанції професійними «цивільними» суддями і, можливо, військовослужбовцями як громадськими суддями (народні засідателі), а в другій інстанції лише «цивільними» особами.

 

У Великій Британії та Іспанії військові суди із суддів-віськовослужбовців діють лише у першій інстанції, а далі вони перебувають під контролем невійськових судових установ. Діяльність британських військових трибуналів перебуває під наглядом Відділення Королівської лави у Високому суді. Саме у цьому суді в 1951 р. утворено Військовий апеляційний суд із суддів Високого суду, деяких шотландських і ірландських суддів, яких призначає лорд-канцлер, тобто із суто «цивільних», а не військових осіб. Далі апеляції на рішення вже цього суду можуть подаватись до Суду Палати лордів[6]. Таким чином, діє подвійний цивільний контроль за судочинством у військових судах.

 

В Іспанії у військових судах служать лише близько 20 суддів-військовослужбовців, включаючи суддів-слідчих (населення — 42 млн.), в Україні понад 150 лише суддів—військовослужбовців (населення — 48 млн.). Апеляційного оскарження рішень військових судів законодавство Іспанії не передбачає. Далі за інстанційно-організаційною ієрархією утворено військову палату (8 суддів) Верховного суду Іспанії як касаційну інстанцію. Судді цієї палати є цивільними особами. Формування палати відбувається наступним чином — всі судді призначаються Генеральною Радою Судової влади (аналог української Вищої ради юстиції), з яких 4 — за пропозицією Міністерства юстиції із суддів кримінальних судів звичайної юрисдикції, а 4 — за пропозицією Міністерства оборони із суддів військових судів, які після призначення зобов'язані одразу вийти у відставку і заступити на посаду суддів Верховного суду як невійськові особи[7].

 

Система військових судів США набула сучасного вигляду наприкінці 60-х років XX ст. Дворівневу структуру (перша та апеляційна інстанції) суто військових судів, які «прив'язані» до військ і суддями є військовослужбовці, з 1968 р. увінчує Військово-апеляційний суд США (касаційна інстанція), який є суто цивільною установою. За словами конгресмена Філбіна з Комітету з військових питань Палати представників Конгресу США, «метою створення такого суду було прагнення підкреслити принцип цивільного контролю над збройними силами... Суд може діяти як великий, дійовий, безсторонній орган, що посідає вищу позицію у структурі військової юстиції і забезпечує... справедливий та безсторонній розгляд справи кожного обвинуваченого». Крім того, необхідно додати, що це єдиний суд, який перебуває під наглядовою юрисдикцією Конгресу США, зокрема Комітету з військових питань. Цей суд формується лише з «цивільних» осіб (з 1990 р. п'ять суддів). Суддя, як зазначено у статуті суду, має на час призначення бути особою «з цивільного життя». Існує ще додаткова умова, за якою особа, яка звільнена зі збройних сил після 20 років військової служби, взагалі не розглядається як така, що є «цивільною» у сенсі набуття права кандидувати на посаду судді у цьому суді. Після 1 серпня 1984 р. вказаний суд перестав бути останньою інстанцією щодо перегляду скарг на судові рішення попередніх інстанцій і його рішення можуть бути оскаржені до Верховного суду США[8]. Встановлено подвійний цивільний контроль.

 

Система організації військового судочинства у Канаді перебуває у руслі тих самих тенденцій. Суто військові трибунали в збройних силах Канади діють лише у першій інстанції. Другою інстанцією є Військовий апеляційний суд, який для розгляду апеляцій на рішення військових трибуналів формується з суддів Федерального суду Канади та вищих судових установ окремих канадських провінцій, тобто з цивільних представників судів загальної юрисдикції. Рішення цього суду може бути оскаржено до Верховного суду Канади у касаційному порядку[9]. Знову має місце подвійний цивільний контроль.

Таким чином, у світі, зокрема в Європі, простежуються певні тенденції щодо місця і ролі військових судів у структурі органів судочинства:

 

1)  скорочення сфери діяльності військових судів через: а) поступову їхню ліквідацію; б) зменшення обсягу їхньої компетенції;

 

2) передача усіх справ з участю військовослужбовців до компетенції звичайних судів;

 

3)  встановлення з боку держави судового і позасудового (через громадські організації) цивільного контролю за військовим судочинством в країнах, де воно ще існує.

 

Зрозуміло, що при аналізі зазначеного питання за зразок бралось лише законодавство та його практична реалізація у країнах з демократичним державним устроєм і розвинутими інститутами громадянського суспільства і поза увагою залишились держави з авторитарними тоталітарними режимами, які об'єктивно не можуть бути зразком для України, яка задекларувала свої наміри бути у колі демократичних держав.

 

Проте аналіз української дійсності щодо діяльності військових судів доводить, що Україна, на жаль, не знаходиться у форватері загальноєвропейських прогресивних тенденцій. Може, вже настав час змінити орієнтири і підходи та усвідомити свою приналежність до Європейського дому не лише за географічною ознакою, а й за станом цивілізованих перетворень. Краще було б піти радикальним кроком — скасувати військові суди взагалі, а справи передати на розгляд до звичайних судів, утворивши в них спеціалізацію суддів для розгляду справ про військові злочини. Але якщо обрати еволюційний шлях й залишати таки суди, то з компетенцією лише стосовно військових злочинів, вилучивши із сучасного КК України ті склади злочинів, які не є притаманними для цієї категорії правовідносин, та не надавати їм компетенції щодо правовідносин в інших галузях права.

 

Використана література:

1.  Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 27—28. — Ст. 180.

2.  Judgment of the European Court of Human Rights: Ciraklar v. Turkey (70/1997/854/1061), 28 Octobere, 1998, Published in Reports of Judgments and Decisions, 1998 — VII.

3.  X а й д є В. Система правосудия Фередативной Республики Германии. — Изд. 1-е на рус. яз. — Бонн. — Герман, фонд международ, правового сотрудничества, 1995. — С. 16, 19—21.

4.  X а й д е В. Вказ. прац. — С. 111.

5.  Ш и ш к і н В.І. Судові системи країн світу: Навч. посіб.[У 3-х кн.]. Кн. 2. — К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 77-78, 79—89.

6.  Ш и ш к і н В.І. Вказ. прац. Кн. 1. — С 62—65.

7.  Ш и ш к і н В.І. Вказ. прац. Кн. 2. — С 210—212.

8.  Ш и ш к і н В.І. Вказ. прац. Кн. 1. — С 130-135.

9.  Ш и ш к і н В. І. Вказ. прац. Кн. 1. — С 210-213.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .