/ ГоловнаКримінальне право і процес Вівторок, 22 Березня 2016  
швидкий перехід
сервіс

Проблеми подолання конкуренції кримінально-правових норм при застосуванні КК України 2001 року

О. Марін 23.01.2004, 14:02

Конкуренція кримінально-правових норм як явище відоме юридичній науці з давніх часів. Відтоді ж відомі правила вирішення такої спірної ситуації правозастосування, які залежно від виду конкуренції наділені власним змістом. На перший погляд, для подолання конкуренції необхідно виконати дві дії: 1) визначити вид конкуренції кримінально-правових норм; 2) застосувати вироблене теорією кримінального права правило подолання конкуренції певного виду.

 

Цей порядок залишається незмінним і за прийняття нового кримінального законодавства, оскільки явище конкуренції притаманне тією чи іншою мірою будь-якому кримінальному законодавству, що обумовлено дією ряду причин. Так, і з прийняттям та введенням у дію КК України 2001 р., конкуренція кримінально-правових норм не була усунена із практики правозастосування, а навпаки, здобула нові, часом не традиційні, форми свого вияву. Мова йде перш за все про такі випадки.

 

1. Часом достатньо складно визначити характер співвідношення між кримінально-правовими нормами. Так, наприклад, викликало спір співвідношення норм, передбачених ст. 139 КК України "Ненадання допомоги хворому медичним працівником" та ст. 140 КК України "Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником". У літературі відзначається, що ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником є нічим іншим, як невиконання ним своїх професійних обов’язків, тобто склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 139, є спеціальним щодо складу злочину, передбаченого ст. 140, при його вчиненні шляхом невиконання взагалі покладеного обов’язку з надання допомоги хворому, а тому дії винного мають кваліфікуватися у подібних випадках за ч. 2 ст. 139 КК України. Не можемо погодитись із такою думкою. Видається, що норми, передбачені окресленими статтями, не можуть перебувати у конкуренції. Пояснити це можна так: передбачені цими нормами склади злочинів є суміжними. Відповідно до ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичні та фармацевтичні працівники зобов’язані безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях. Тобто законодавство встановлює обов’язок відповідних працівників у всіх випадках, незалежно від спеціальності, часу доби, стану надавати невідкладну допомогу особам, які цього потребують. За порушення цього обов’язку і за наявності інших необхідних умов медичні працівники несуть кримінальну відповідальність за ст. 139 КК України. У разі невиконання медичним працівником своїх професійних обов’язків, які у цьому випадку пов’язані із перебуванням на робочому місці, робочим часом, спеціалізацією, за наявності інших необхідних умов, відповідальність настає за ст. 140 КК України. Тобто, розмежувальною ознакою цих складів злочинів є обстановка їх вчинення. І хоча таке розмежування не випливає безпосередньо з тексту кримінального закону, воно видається єдино можливим.

 

2. Проблемою виявляється кваліфікація суспільно небезпечної поведінки у тих випадках, коли способом вчинення злочинного діяння є самостійний злочин. Особливої складності набуває вирішення такого співвідношення за умови констатації закінченого злочину та незакінченої злочинної поведінки. В літературі з цього приводу відзначається, що у випадку конкуренції норм про закінчений менш тяжкий злочин, вчинений з прямим умислом, й замах (готування. О.М.) на більш тяжкий злочин скоєне кваліфікується за нормою про відповідальність за замах (готування. О.М.) на більш тяжкий злочин. Таке твердження є справедливим лише за однієї істотної умови: посягання відбуваються в межах одного родового об’єкта та вчинення самостійного злочину є закономірним та природним етапом розвитку злочинної поведінки. Наприклад, заподіяння тілесного ушкодження при незакінченому вбивстві. Це правило не повинно діяти у випадках, коли злочинець "має вибір" варіантів поведінки при готуванні чи замаху на злочин. Так, готування до зґвалтування, яке вчинене способом незаконного позбавлення волі, необхідно кваліфікувати за сукупністю ч. 1 ст. 14 ст. 152 та відповідної частини ст. 146 КК України.

 

3. Шляхом використання зв’язків конкуруючих норм можна встановити зміст ознак відповідних складів злочинів. Так, у ст. 147 КК України "Захоплення заручників" визначено: захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Виникає питання: як кваліфікувати дії винного, якщо відбулося, наприклад, захоплення дитини та пред’явлення вимоги майнового характеру до батьків як умови її звільнення. По-перше, чи виникає конкуренція частини і цілого, які повинна вирішуватись на користь цілого: ч. 2 ст. 146 + ч. 1 ст. 189 = ч. 2 ст. 147 КК України, чи норма про кримінальну відповідальність за вимагання (ст. 189 КК України) є спеціальною за об’єктивною стороною щодо норми про захоплення заручників (ст. 147 КК України). Видається, у окресленому випадку має місце конкуренція загальної та спеціальної норм, і кваліфікуватися така поведінка винного має за сукупністю: ч. 2 ст. 146 та ч. 1 ст. 189 КК України. Виходячи з цього, зміст ознаки складу захоплення заручників мета спонукання родичів до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника – має бути обмежений на всі випадки спонукання до дій майнового характеру, передачі чужого майна чи права на майно.

 

4. Пов’язаною з вищевикладеним є проблема кваліфікації умисного вбивства заручника. В літературі з цього приводу зазначається: про поняття заручника див. коментар до ст. 147 КК; або: обтяжуючою обставиною у цьому разі є специфічний стан потерпілого. Для кваліфікації умисного вбивства за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України необхідне поєднання таких обставин: а) умисне позбавлення життя особи мало місце з моменту, коли вона стала заручником, і до моменту, коли вона перестала ним бути; б) особа була позбавлена життя саме як заручник, тобто у зв’язку з вчиненням щодо неї злочину, передбаченого ст. 147 або ст. 349 КК України. Тобто потерпілим від злочину, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України, можуть бути лише особи, яких кримінальний закон називає заручником потерпілі від злочинів, передбачених ст. 147, 349 КК України. Але, видається, у випадку умисного вбивства особи, яка була захоплена з метою пред’явлення вимоги майнового характеру до її родичів, унаслідок невиконання родичами цієї вимоги має кваліфікуватися так: ч. 1 ст. 146, ч. 4 ст. 189, п. 3, 6 ч. 2 ст. 115 КК України, навіть усупереч тому, що ми не можемо назвати потерпілого заручником. Потерпілий може бути визнаний нами заручником, виходячи із загальних засад логічного співвідношення загального та спеціального: спеціальному притаманні всі ознаки загального та додатково ознаки, які власне спеціалізують відповідне поняття.

 

5. На цьому ж логічному співвідношенні ґрунтується висновок про те, що банду як один з видів злочинної організації повинні складати, відповідно до ч. 4 ст. 28 КК України, щонайменше три особи. І хоча таке твердження суперечить відомому роз’ясненню Пленуму Верховного Суду України, воно видається правильним. Крім того, виходячи з наведеного вище, можна стверджувати, що заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам банди та укриття їх злочинної діяльності необхідно кваліфікувати за ст. 256 КК України.

 

Як бачимо, проблема конкуренції кримінально-правових норм не вичерпується лише визначенням загальних правил її подолання та вмінням застосовувати їх на практиці. Вона є значно ширшою, теоретичні положення, які стосуються конкуренції, дають можливість вирішувати низку інших, похідних питань кваліфікації суспільно небезпечної поведінки, які виникають у зв’язку із дією нового КК України 2001 р.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Кримінальне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .