Пореволюційна Україна: візія капітального євроремонту
Олесь Андрійчук [1] 09.02.2005, 19:07
Передуючи реакції читача, котрому усі радісні міркування про помаранчеву революцію вже сприймаються однотипною емоційною патетикою, бо кожен має на серці, практично, те ж саме, вирішив обмежити власні лиш одним реченням ? Трансцендентний дар, що отримав наш нарід є незміренний: омріяний і вистражданий, вочевидь, не одним мільярдом українських сердець за тисячолітню добу екзистенції русинів-українців ? саме за нашого життя він звершився!
Є очевидним, що ми отримали шанс на входження до Європи як культурного явища та до інституційованої її форми, що з’єднує Європу у Європейську Унію[2]. Вступ України в ЄУ ? тривалий і багатогранний процес. Маючи можливість безпосередньо спостерігати за євроінтеграційними діями двох нових членів ЄУ ? Чеської Республіки та (меншою мірою)Республіки Польща, вирішив занотувати кілька рефлексій щодо європерспектив України. Цей матеріал є саме нотатками, тому годі шукати в ньому цілісності академічної статті.
Європа ? це ти!
Основним цементуючим чинником ЄУ, хоч як це не парадоксально звучить, є європейськість держав-членів ЄУ та їх громадян. Приклади Швейцарії, Норвегії, Ісландії ? а в широкому сенсі усього західного (включно з Новою Зеландією чи Канадою) суспільства ? свідчить, що європейськість не є ексклюзивною рисою лише Європейської Унії. Але без неї, європейськості, до ЄУ вступ неможливий. Не ставлячи під сумнів європейську суть української ментальності, все ж варто визнати, що вона засмічена совєцькою складовою ? невід’ємною рисою майже кожного з нас. За останні 15 літ ментальність українця еволюціонувала із паталогічної совковості до вже виліковної совєцькості. Совєцькість ? це вже не безнадійно, тим більше, що маємо прецеденти вступу до ЄУ пострадянських балтійських країн та, зрештою, усіх держав-екс-членів Варшавського Договору.
Однією із найбільших проблем, котрі доводилося долати цим державам у ході підготовки до вступу в ЄУ було саме органічне засвоєння європейських цінностей ? і йдеться, передусім, не про фундаментальні філософські вартості західної цивілізації, але, радше, саме про прості, засадничі речі ? повага до прав людини, власності, соціальне партнерство ? кожна з них є ключовою ознакою європейськості але перманентно упосліджувались в СССР.
Кожен/переважна більшість громадян України повинні віднайти в середині себе цю європейськість і кшталтувати її ? хоч це й не справа одного дня чи року. Лише тоді можна вести мову про обопільно комфортне членство України в ЄУ.
Стереотипи
Суспільна свідомість українців переобтяжена низкою стереотипів стосовно ЄУ і перспектив співпраці з нею України. Від швидкості зведення цих стереотипів на маргінес залежать і темпи наближення нашого членства в ЄУ. Серед основних наступні:
Європейська Унія ? експлуататор українських трудящих
Наслідки маніхейської біполярної свідомості українців позначилися на уявленні про партнерство як щось таке, де хтось перемагає, а хтось програє. Як правило, перемагає той, хто ініціює ? бо ж «якщо він щось мені пропонує, значить йому це вигідно, а якщо вигідно йому, ? невигідно мені». Приблизно так міркують українці, підживлюючись міфами про те, що ЄУ хоче використати наші землі для зберігання хімічних і ядерних відходів, хоче поскуповувати наші підприємства, аби знищити конкуренцію для своїх фірм, хоче завезти якомога більше «бідних-нещасних» українців для здійснення ними чорнової, некваліфікованої низькооплачуваної праці, спустошити наші надра для перетворення (sic) України у сировинний придаток тощо. Насправді ж в ЄУ буяє засада партнерства як взаємовигідної спільної дії, існує віра, що псевдо-закон фізики про те, що «якщо щось десь додається, воно звідкись віднімається» є елементарним невіглаством, адже творчість, творення-з-нічого ? є «тільки додаванням», без жодного «віднімання».
Європейська Унія ? добрий дядько
Цей стереотип виступає в парі з попереднім і є його дзеркальним відображенням із позначкою «плюс». Витікає він із нашої звички до «халяви» та намагання використати будь-яке знайомство та партнерство лише у споживацький спосіб ? феномен «по блату». Основний його зміст в контексті ЄУ полягає в безпідставній надії на всесильність і «всеблагість» ЄУ, у тім, що ЄУ ? це «мішок з грошима», котрий, зазвичай, адмініструється не надто вибагливим управлінцем, що може «повестись на казочку» і дати «за так» гроші, а вступ в ЄУ, відповідно, ? це отримання самих привілеїв і запорука благоденства. Цей стереотип так само є наслідком совєцькості українців, так само легко читається і не менше зневажається.
Європейська Унія нас не хоче
Бо якби хотіла, то давно б вже сформувала календарний план вступу нашої країни в ЄУ, а не обмежувалась «гоноровими повчаннями» та загальними фразами. Вже, мовляв, до Румунії черга доходить, далі буде Македонія, а на Україну в ЄУ «начхали».
Маємо зрозуміти, що вступ до ЄУ ? це не забаганка її членів, а ґрунтовна, послідовна, багатогранна, планомірна праця, ? праця не одного дня і не одного року.
Совєцькі (українські) люди ? найосвіченіші в світі
Нажаль це не так, і далеко не так. Рівень грамотності/писемності не є свідченням освіченості, ані культурності. За цим критерієм українці значно поступаються майже усім державам-членам ЄУ. Не торкаючись галузі фундаментальних досліджень, як рівнож і сфер високого мистецтва ? ці явища є одиничними, а отже, легко регульованими при (пост) тоталітарних режимах. Йдеться про звичайний набір ознак культурної людини, про те, що ми звикли називати загальним розвитком. Середній українець погано орієнтується у літературі, мистецтві, психології, навіть у географії та, перепрошую, фізіології чи гігієні ? не кажучи про філософію чи, боронь боже, богослов’я. Ми мало цікавимось культурним життям, практично не відвідуємо театрів, виставок, музеїв, ми мало подорожуємо по своїй країні, не знаємо історії навіть власного чи сусіднього міст ? знаєте, якось не престижно це у нас, якось «по-очкарицьки». У нас мало читають, бо мало друкують, мало друкують, бо мало пишуть, мало пишуть, бо мало читають, ? це замкнуте коло стосується усіх інших «культурних» дієслів (співають, танцюють, малюють, цінують тощо). Ми дуже любимо говорити про це, не усвідомлюючи, що слід почати з себе або хоча б з того, аби говорити це без злосливої детерміністської покірності.
Абсурдно, але кожен обласний центр має добрий десяток університетів та академій, вищої освіти в Україні не має тільки лінивий, однак кожен навчальний заклад є до неможливого централізованим, керується затвердженою «зверху» програмою, не маючи і натяку на автономію як у освітній так і в адміністративній царині. Чи не єдиний виняток (і приклад) ? Києво-Могилянська академія (кажуть, ще Острозька). Водночас основна проблема студентів ? «здати», «захистити», «відбути», але не «пізнати», «вивчити», «здобути». Кандидатські захищаються із обов’язковим «поселенням», «проживанням», «харчуванням», «транспортуванням» членів комісії за рахунок аспіранта, що без жодних додаткових кваліфікуючих ознак, апріорі є корупцією. Усе це є огидно і неприпустимо!
Люди, що бачать різницю між Радою Європи та Європейською Радою вважаються «знавцями» європейської інтеграції, ті ж, хто відрізняє Європейську Раду від Ради ЄУ ? у нас вже просто «експерти».
Європейська Унія ? втрата суверенітету
Не заглиблюючись у суто правничу дискусію про природу конституційного устрою ЄУ та її коекзистенції із двадцятьма п’ятьма конституційними устроями держав-членів, про федералістську та міжнародно-правову концепції організації ЄУ, відзначимо, що де-юре ЄУ ? це міжнародна (переважно) економічна організація, яка створюється і може бути розпущена (sic) державами-членами. Кожна держава ? як відомо ? є паном свого слова, тому можемо говорити не про позбавлення, але тільки про делегування суверенітету ЄУ, що іманентно належить саме державі. Інша справа, що величезний правничий досвід ЄУ знає дуже мало випадків недотримання державами-членами своїх зобов’язань, хоч якими б невигідними для неї вони не були, а ще менше знаємо випадків відмови підкоритися легітимній вимозі органу ЄУ ? такий є сутнісний принцип співіснування різних держав, культур та інтересів в одному економічному правовому та політичному організмі.
Тому, що послідовні
Пригадується за часи спікерування «не першого, але й не другого» Олександра Ткаченка було скликано помпезний економічний форум з метою вироблення програми «Україна 2020». Ставлення до такої наполеонівщини було в нашому суспільстві однозначне: дурниці. Наша свідомість настільки перенасичена лицемірними порожніми програмами, планами дій, соцзобов’язаннями, ми настільки навчилися читати між рядками, що за будь-якими деклараціями навчилися бачити просту «говорильню» та «окозамилювання» (навіть мій комп’ютер не підкреслив як неправильні ці слова О.А.). Однак, починаючи вивчення питання приготування Чехії до вступу в ЄУ я вперше виявив (а згодом мав можливість багато разів переконатись), що генеральний план приготувань Чеської Республіки складений ще десь на початку 90-их. У ньому послідовно виписані коротко- середньо- та довгострокові зобов’язання, що бере на себе країна-кандидат. Саме цікаве, однак, в тому, що усі ці зобов’язання реально виконуються. В ЄУ існують також зобов’язання і на значно довші терміни, і ці терміни колись настають, і ці зобов’язання ? о диво ? виконуються. Не слід, отже, уявляти собі вступ України до ЄУ якоюсь одноетапною акцією.
Є у євроінтеграції початок ? нема у євроінтеграції кінця
Окрім послідовності і прогнозованості, євроінтеграційний процес наділений ще однією засадничою рисою, що не враховується більшістю українських дослідників ? перманентність. Настав час усвідомити, що процес євроінтеграції не передбачає якоїсь фінальної стадії свого розвитку. Навпаки, його цінність у динаміці. Тим дивнішими і наївнішими видаються вимоги, що постійно лунають в Україні: «Нам потрібно вступати до ЄУ вже і негайно! Ніякого статусу сусідства! Ніякого асоційованого членства! Усі ці половинчасті заходи ? неповага до України, вони руйнують її одвічне прагнення з’єднатися в єдиній європейській родині народів-братів» ? приблизно такою була європейська риторика української влади впродовж усіх 13-ти років існування незалежної держави. Усе це приправлялося позами вперто ображеної дитини, що нервово тупає ногою, закусує губу і погрожує відвернутися у східний бік.
Нажаль в цім сенсі наша влада була прямим відображенням позиції усього українського суспільства, позиції, що викликає в ЄУ не так поблажливу посмішку, але роздратування, бо вона була свідченням повного нерозуміння суті євроінтеграціних процесів, що надавали ЄУ невластивого їй статусу призу, кінцевої мети а для декого й манни небесної.
Безперечно, помаранчева революція спонукала ЄУ змінити запропоновані умови співпраці з Україною, ? про це свідчать і заяви високих європейських посадовців, і позиція новообраного Президента, і зміна політичної свідомості українського суспільства, і взагалі уся логіка розвитку пореволюційних подій. Однак, запропонований Україні ще наприкінці 2003 року статус сусідства ? де-факто означав об’єднання з ЄУ усього, крім спільних органів. Адже зона вільної торгівлі, що має бути створена між нами, є суттю ЄУ, його квінтесенцією. Приміром, Туреччина, щодо вступу якої у ЄУ розгортаються широкі дискусії, вже понад 15 років є асоційованим членом ЄУ. З точки зору геокультурного дискурсу питання приєднання Туреччини до ЄУ є проблематичним, але оскільки ЄУ ? це передусім економіка ? можна стверджувати, що Туреччина вже довгий час є членом ЄУ, а ще більшою мірою ЄС. Приблизно за таким форматом мають розвиватись стосунки ЄУ з країнами Північної Африки, Ізраїлем та європейськими країнами СНД. Однак, завдяки революції, відтепер Україна ? а разом з нею Грузія, Молдова і навіть Білорусь, матиме значно привабливіший формат відносин з ЄУ, у котрому, цілком можливо, навіть документально закріплюватиметься теза про вступ (не важливо через скільки ? 5 чи 15 років) нашої держави до ЄУ. І це, дійсно, величезна перевага, у порівнянні із пропонованим донедавна статусом сусідства, але шлях маємо пройти один і той же. Формалізована теза про вступ України в ЄУ є лише сигналом, месседжем, символом, але не зеленим кольором для євроінтеграції. Усі проблеми адаптації до високих стандартів ЄУ ? і в галузі економіки, і в екології, в інституціональній розбудові громадянського суспільства, законодавства, судової системи структурної та низки інших політик ? маємо вирішувати саме ми і саме тепер, а не хтось інший за нас ? не чиновники, не політики, не економічний істеблішмент. Слід протиставити ейфорії чітке налаштування на копітку, постійну та системну працю з наближення українських реалій до європейських вимог, а не тішитись ілюзорними сподіваннями, пов’язаними із черговою схвальною оцінкою «подиву гідної волелюбності українського народу» з уст європейських керівників.
Перманентною є і сама європейська інтеграція, адже вона не передбачає кінцевої мети, а потребує щораз глибшої та когерентнішої гармонізації систем, винайдення нових форм консолідованого партнерства, пошуку нових компромісів. Європейська Унія ? полісистемне утворення, а не раз і назавжди вдало віднайдена модель успішної співпраці. Це є тонкий механізм, поліфонія ідей та інтересів.
Після довгих переговорів щодо вступу в ЄУ, котрі складатимуться із узгодження низки позицій у багатьох галузях суспільного життя, після «торгів» за привілеї та перехідні поблажки прийде нове завдання: навчитись бачити в ЄУ не партнера, не друга, і навіть не брата, а самого себе. Це час комунітарного дозрівання, котрий настає в держав приблизно по кількох роках членства. Згодом і громадянин ЄУ, залишаючись громадянином своєї держави-члена, починає думати і відстоювати спільні європейські інтереси ? це період комунітарної зрілості. І лише пізніше приходить вміння бачити інтереси свого народу і своєї держави органічно нерозривними, єдиними з інтересами ЄУ ? лише відтоді говоримо про повну комунітарну дорослість.
Україна ? ЄУ: чи потрібні ми нам?
Часто зустрічаємося із нерозумінням істинного зацікавлення України у вступі в ЄУ, і, так само, інтересу ЄУ в прийнятті до своїх членів України. Оскільки суттю ЄУ є, в першу чергу, економіка, то й обопільні інтереси, передусім, знаходяться саме у цій царині. ЄУ зацікавлене у вступі України головним чином через розширення просторів, оскільки принципом ЄУ є створення на її території єдиного ринку. В такий спосіб підприємства ЄУ значно розширюють географію своєї присутності, збільшують обороти, досягають більших прибутків. Було б великим спрощенням, однак, зводити екзистенцію ЄУ до самого лише економічно-валютного союзу держав. ЄУ ? це високі/найвищі стандарти у багатьох суміжних з економікою сферах суспільного життя ? ми вже згадували про стандарти демократії, прав людини, громадянського суспільства, крім цього в ЄУ ключову роль надають проблемам екологічної політики, високому рівню життя, захисту прав споживачів, допомозі депресивним регіонам та низці інших суспільних питань.
Приєднання до ЄУ буде проблемним і, можливо, невигідним для багатьох підприємств і навіть цілих галузей української економіки, однак євроінтеграція ? це єдина перспектива для сучасної України. Вступ до ЄУ можемо прирівняти із переходом команди із першої у вищу лігу: з одного боку підвищуються витрати на оплату гравців, членські внески, засадничо підвищується рівень конкуренції, багато гравців не може грати на такому рівні і переходять у дубль, значно зростають ціни на квитки. Однак, з іншого боку, вихід у вищу лігу ? це кардинальне підвищення доходів клубу, до команди посилюється інтерес з боку спонсорів, інвесторів, медій, вона стає популярнішою серед своїх старих вболівальників та здобуває нових, у ній з’являються якісні виконавці, підвищується клас клубу загалом.
Продовжуючи футбольні аналогії, відзначимо, що рівень ЄУ та запропонованого нам в рамках СНД Єдиного економічного простору корелюється як Ліга Чемпіонів UEFA з Кубком Співдружності, котрий проводиться у міжсезоння на критому полі. Партнерство з СНД ? невід’ємна складова нашої зовнішньої політики, цьому векторові має приділятися серйозна увага, однак, стратегічний напрямок для України ? саме ЄУ.
Стратегія вступу до ЄУ
Вступ держави до ЄУ легітимізується всенародним референдумом. Йому передує, однак, копітке дипломатичне, юридичне, інформаційне приготування. Окрім досягнення домовленостей про формат співпраці та політичну вагу держави в ЄУ, окрім структурних реформ, що мають бути системно здійснені в усіх галузях економіки, окрім адаптації національного законодавства до вимог ЄУ, вступ до ЄУ забезпечується потужною інформаційно-просвітницькою кампанією. Її метою є приготування суспільства до вимог і стандартів ЄУ, навчання основних принципів її функціонування, формування європейської самоідентифікації у громадян.
На момент вступу до ЄУ держава повинна мати критичну масу підготовлених спеціалістів з багатьох галузей суспільного життя. Хоча формально мови усіх держав-членів мають в ЄУ офіційний статус, нормою для українських спеціалістів має бути вільне володіння однією-двома західноєвропейськими мовами та ? з огляду на існування в межах ЄУ субальянсів ? бодай однієї слов’янської.
Основну увагу в освітніх програмах, природно, слід приділяти молоді. Кожен навчальний заклад повинен мати кілька європейських курсів ? історичного, політичного, культурного та правничого напрямків. Вже тепер мусить буяти транскордонна регіональна співпраця. Терміново має інтенсифікуватися процес академічного обміну. Нормою має стати факт бодай річного навчання в країнах ЄУ наших студентів. В рамках ЄУ існує низка спеціальних освітніх програм (найпопулярніші з них ? Сократес, Еразмус та Леонардо), що фінансуються з її бюджету. Варто вже тепер ставити питання про включення до цих програм України.
Варто змінити сам підхід до навчання за кордоном. Воно мусить перестати бути винятково-привілейованою формою студій для найбагатшої, найрозумнішої чи найбільш підлабузницької сфери студентства. З інформації про навчальні гранти повинно негайно бути знято гриф «таємно», що негласно присвоюється менеджментом навчальних закладів для закріплення монополії на неї. Така практика є неприпустимою! Водночас і студенти мають виявляти більшу ініціативність у пошуку подібних програм та солідарного розповсюдження інформації про них серед своїх колег. Для автора, як правника, особливо прикро є те, що ще досі у більшості навчальних закладів, зокрема Західної України, що географічно розташовані за кілька десятків кілометрів від ЄУ, не викладається бодай семестровий курс основ європейського права.
Ще двома категоріями, котрі зобов’язані бути професійно підготовленими на момент вступу в ЄУ, є підприємці та службовці. І якщо перші вже тепер є досить мобільними, зацікавленими у розвитку своїх знань, навичок, зв’язків, то проблема українського чиновництва є достатньо серйозною. Не говорячи вже про те, що переважна більшість українських чиновників пройшли «добрий» вишкіл совєцького чиновництва, а проста більшість з них є гордими цього, не кажучи про відсутність/брак знань іноземних мов, зазначимо три основні проблеми цієї верстви українського суспільства: бюрократія, корупція і хамство. Сама система державної служби в Україні побудована за армійським принципом «дідівщини». Дотримання субординації зведено до абсолюту. Ніде так яскраво не виявляється домінування форми над змістом, як в українського чиновництва: головне ? вчасно прийти на роботу, і вчасно з неї піти. В цій сфері буяє інститут «відписки». Маючи досвід стажування у одному з комітетів Верховної Ради України, автор, розглядаючи, приміром, листи громадян, підготував проект відповіді, і отримав реакцію одного з керівників: «Що? Вже? Як закон визначає термін відповіді? До двох тижнів? Ну, так чого ж ти прийшов зараз? От відрахуй 14 днів з моменту реєстрації листа, тоді й пиши відповідь». Годі й казати, що зміст відповіді завжди однаковий: «отримали, розглянули, повідомляємо, що згідно з законом … до повноважень нашого органу входить (далі іде перелік), тому вирішили направити ваше звернення до ...». Соромно? ? Еге ж.
Корупція, передумови її виникнення, джерела, корені, форми ? це тема не одної монографії. У цьому матеріалі зазначимо тільки один факт: авт класу «люкс» в Україні на душу населення (sic) є більше, ніж в ФРН. Однак, це є проблема не тільки чиновників, а усього нашого суспільства, бо доки ми толеруватимемо чиновника із зарплатнею кількасот гривень, що зневажливо їздить шикарним автом, доки цілуватимемо руки єпископам, що запихаються тяжко дихаючи в Мерседес-600, доти членство в ЄУ буде лише ціллю. Бридко? Еге ж.
Великою проблемою є також загальний розвиток чиновництва. Респектабельні, зовні інтелігентні, «при галстуках», державні службовці вживають надзвичайно багато алкоголю, багато хто веде себе просто негідно. Мало не ознакою корпоративної солідарності є елементарний матюк: впродовж довгого робочого дня доводиться говорити сухою мовою «єсть ? будет-сделано», і «лише між собою можна поговорити по-душам». Матюк ? це ніби ознака корпоративності, він несе прихований сигнал: ми з тобою одно. Прикро? ? Еге ж.
Місце України в ЄУ
Попри усю гомогенність ЄУ ? це котел інтересів і альянсів: тимчасових і перманентних, видимих і латентних, економічних і політичних. Вже тепер слід визначати майбутнє місце України ЄУ. Очевидно, що як держава з низьким рівнем життя, Україна отримуватиме значну допомогу зі структуральних фондів ЄУ, передбачених для допомоги депресивним регіонам та галузям. Однак, ця допомога не буде панацеєю від усіх проблем, і доведеться Україні шукати союзників для провадження своїх інтересів в Унії. Природно, найочевиднішим виглядає альянс із Польщею та країнами Прибалтики, котрий може доповнитись країнами Вишеградської групи (Словаччина, Угорщина, Чехія). Однак, найближчим партнером для України буде, вочевидь, саме Польща. Позиції цієї держави в ЄУ за неповний рік членства є досить міцними. Вже у ході процесу вступу Польща зуміла домовитись про найкращі з-поміж усіх десятьох кандидатів умови приєднання. Політична вага Польщі закріплюється й інституціонально: за умовами Ніццького договору, підтвердженими в Конституції ЄУ, Польща разом з Іспанією отримала в Раді ЄУ майже стільки ж голосів (27) як «Велика четвірка ЄУ» ? ФРН, Франція, Італія та Великобританія (29) (для пор., Чехія ? лише 13). Крім того, домовившись про дуже сприятливі умови вступу в ЄУ та отримавши значні важелі впливу на політику Унії, Польща спромоглася залишитись у добрих стосунках з США (певна роль у цьому належить польській діаспорі ? полонії).
Спільний альянс України та Польщі (в Польщі в цьому контексті зазвичай говорять ще про Литву, ? як «третю складову Речі Посполитої») може змінити сам формат розподілу сил і сфер впливів в ЄУ. Це, зокрема, є однією з причин обережного ставлення Унії до євроінтеграційних потуг України. Адже для того, щоб абсорбувати таку велику (і проблемну) державу як Україна, ЄУ повинен мати значні економічні, фінансові, культурні, суспільні та політичні резерви. А вони майже вичерпались після процедури вступу не надто благополучних країн Центральної і Східної Європи.
Можна сказати, що ЄУ натепер не готова до прийняття України в свої члени. Однак, природа Унії передбачає постійну динаміку, економіка ЄУ не може зупинитись, і вже за кілька років нові члени ЄУ вважатимуться старими, а погляди будуть направлені на пошук нових членів. Крім того, варто враховувати, що й наші безпосередні лобісти (Польща, Балтійські держави) також є реципієнтами допомоги ЄУ, а тому надто інтенсивний процес вступу України в ЄУ може ставити під загрозу розмір отримуваної ними помочі, отже у спринтерському темпі євроінтеграції України не зацікавлений ніхто.
Для України ж цей час «перепочинку» ЄУ має стати навпаки періодом найбільш інтенсивних структурних змін. Вже в у найближчі роки маємо вирішити питання побудови в Україні належного економічного, соціального та політичного середовища, що передбачає вступ до СОТ, отримання статусу країни з ринковою економікою та здійснення адаптації нашої правової системи для узгодженості з правовою системою ЄУ, структурування політичної системи, укрупнення партій та прилаштування їх формату для майбутньої співпраці з європейськими політичними партіями в Європейському Парламенті, оскільки його роль у архітектурі органів ЄУ щораз збільшується. В цьому ж сенсі добрим знаком є заява Президента Ющенка про створення спеціалізованого Міністерства з питань європейської інтеграції України.
Тактика
Як порівняно непізнаною для України є тема євроінтеграції, так само й українське питання в ЄУ є новим і малоосмисленим. Адже Європа щиро готувалася зробити довгу історичну паузу після стрімкого розширення 2004 та 2007 років. На порядку денному в Україні постає питання психологічної підготовки суспільної думки в ЄУ до того, що у двері ЄУ незабаром постукає Україна. Наші союзники та симпатики в ЄУ поки що у меншості, але вони вже нам посилають приховані сигнали, показуючи як саме повинен звучати голос України в ЄУ, на які саме аспекти варто наголошувати при суспільних, наукових, фахових дискусіях і комунікаціях з ЄУ та її громадянами. Таких формул є кілька. Основні з них ? три:
Що є істинними цінностями для Європи ? демократія і права людини чи нафта та газ?
Її акцент зосереджений на проросійськості багатьох ключових акторів ЄУ ? у першу чергу Франції, меншою мірою, Великобританії та Німеччини, що зумовлена елементарною залежністю від постачання російських енергоносіїв. Проблема забезпечення енергоресурсами є дійсно стратегічною галуззю національної безпеки кожної держави, однак це не заважає нам щораз нагадувати про це європейським політикам і громадянам, для яких права людини є фундаментальною цінністю, акцентуючи на тому, що розмінною монетою у цих торгах є незалежна українська держава (правдою є, однак, і те, що після перемоги помаранчевої революції ці контр-цінності вже не є амбівалентними ? вибір, насправді, вже не стоїть аж так гостро).
Якщо Туреччина, то чому не Україна?
Питання прийняття Туреччини до ЄУ викликало в Унії дуже широке, гостре та довготривале обговорення. Голоси прихильників та противників євроінтеграції Туреччини розподілились приблизно порівну. Тому, використовуючи цю тезу в контексті європерспектив України, ми автоматично отримуємо необхідний «градус» дискусії та підсвідому прихильність опонентів, з огляду на очевидну перевагу української ситуації у поставленому саме в такому ракурсі питанні [3].
Для особливо сентиментальних та/або консервативних опонентів можна розвинути цю тезу в історичному контексті, пославшись на те, що саме Україна була багатовіковим захисним бар’єром Європи, що боронила її від «ворогів» зі Сходу.
Ми й самі готові змінюватись
Третя теза має слугувати дипломатичним заспокоєнням опонентів, ілюструвати те, що ми й самі усвідомлюємо, що питання вступу до ЄУ ? тривалий процес і ми готові його вирішувати поступово. Це, якщо хочете, тактичний відхід на півкроку назад після кількох кроків вперед. Бо й дійсно, вступу України до ЄУ мають передувати значні економічні та ментальні зміни у нашому суспільстві.
Усі ці три тези повинні використовуватись нами у різних варіантах і контекстах. Слід пам’ятати про присутній у них елемент риторичності, умовності, може, навіть, пересмикування, але усі ці три форми є універсальними, під них можливо «підкласти» різні аргументи, різний фактаж ? в залежності від предмету та рівня дискусії.
Підсумки
Помаранчева революція та позитивна реакція на неї з боку європейського суспільства позбавила українців комплексу вічно невизнаних. Так ставалося, що ми постійно повинні були доводити собі і іншим, що ми є нацією, що ми є Європою тощо. І чим більше емоцій звучало у цих деклараціях, тим наївнішими і смішнішими вони видавалися. Адже наші вчинки свідчили радше протилежне. Потрібні були не слова, а конкретний акт ? тому вдруге у цьому матеріалі дозволю собі зазначити про трансцендентність листопадових подій. Однією дією ми позбулися усього шлейфу негативних конотацій, що свідомо чи ні виникали в ЄУ при слові Україна. Це є величезне надбання! І тепер нашим завданням є прагматична підготовка до розбудови відносин з ЄУ.
[1] Олесь Андрійчук olesevi@hotmail.com магістр міжнародного права (Українська академія зовнішньої торгівлі); аспірант катедри європейського права (Карлів університет, Прага); інтерн Торговельно-економічної місії України при Посольстві України в Чеській Республіці; стипендіат Програми ім. Лане Кірклянда (США ? Польща); головний редактор альманаху розвитку духовної культури «Джерела» (Луцьк); координатор Всенародної постійної акції на пошану пам’яті батьків, дідів, ненароджених поколінь-жертв Голодоморів «Прочитай! Знай!».
версія для друку | обговорити у форумі | відгуки і пропозиції
|
